Велике інтерв’ю новообраного президента Федерації фехтування України для сайту XSPORT
На Конференції Федерації фехтування України, яка відбулася 1-го березня, було обрано нового президента. Наступником олімпійського чемпіона Вадима Гутцайта, який склав з себе повноваження у зв’язку з обранням на посаду очільника Національного олімпійського комітету, став Михайло Ілляшев. Визнаний одним з найкращих адвокатів України, у спортивних колах він відомий насамперед як засновник столичного фехтувального клубу «Ля Флєш».
Бувши відкритим вже після повномасштабного російського вторгнення, клуб попри війну продовжує успішно функціонувати й сьогодні, щобільше, він став другою домівкою для миколаївських фехтувальників, які змушені були залишити рідне місто, зокрема для новоспеченої медалістки та авторки історичного для нашої жіночої рапіри успіху на нещодавньому Гран-прі у Турині, Аліни Полозюк.
Про те, як виживати українському фехтуванню в умовах війни і про перспективи розвитку спорту після її закінчення, а також про Конгрес Міжнародної федерації фехтування (FIE), який вже 10 березня має визначити питання щодо допуску російських і білоруських спортсменів до змагань, Михайло Ілляшев розповів в інтерв’ю XSPORT.
– Михайле Ігоровичу, бажання і сили стати на чолі вітчизняного фехтування ви відчували в собі давно чи до рішення висунути свою кандидатуру на посаду президента федерації спонукали обставини, а саме те, що наприкінці грудня достроково склав свої повноваження ваш попередник Вадим Гутцайт?
– Скажу відверто, що ще рік тому у мене не було в планах очолювати Федерацію фехтування України. До війни ми обговорювали створення відокремленого осередку федерації у місті Києві, керівництво яким я мав взяти на себе. Але коли Вадима Гутцайта було обрано президентом Національного олімпійського комітету, він склав з себе повноваження президента Федерації фехтування України. Відповідно постало питання щодо його наступника. І тоді представники нашої фехтувальної спільноти й зокрема сам Вадим Маркович, запропонували мені розглянути можливість подати свою кандидатуру на вибори.
– Наскільки складно чи, можливо, навпаки легко, вам далося це рішення?
– Воно було точно непростим, кілька днів я розмірковував, тому що це великий шматок життя, який потрібно буде присвятити цій справі. Люди у нас звикли критикувати, і зокрема критикувати федерацію. І я подумав, якщо я зараз відмовлюся, то втрачу на все життя моральне право це робити, а хотілося його за собою зберегти. (Посміхається). Так, я відчував у собі сили очолити федерацію. Але оскільки федерація – це громадська організація, для мене дуже важливо було, щоб ініціатива йшла не від мене, а від громадськості. Коли я відчув підтримку з боку спільноти, тоді переконався у правильності рішення взяти участь у виборах.
– Одне з перших питань, з яким вам довелося стикнутися на новій посаді, пов’язане з Конгресом FIE, який найближчими днями має визначити чи залишати в силі заборону на участь у змаганнях спортсменів росії та білорусі. Вадим Гутцайт, якого ви змінили у кріслі президента федерації, і який є Міністром молоді та спорту, а також очільником НОК України, однозначно висловив свою позицію: «Ціна життя наших людей – вища за будь-які змагання!». Зрозуміло, що рішення щодо бойкоту, якщо до нього все ж дійде справа, прийматиметься колегіально, але хотілося б почути вашу особисту думку?
– Дуже складне питання і хотілося б його обговорювати лише у тому разі, якщо це буде на порядку денному. Ми робитимемо усе для того, щоб для українських спортсменів не було жодних перепон для участі у міжнародних змаганнях і щоб вони не зустрілися на одній доріжці з представниками російської федерації чи республіки білорусь. Якщо вони все ж будуть допущені до змагань, тоді наступне питання буде в якій якості, під яким прапором, за яких умов, за підписання декларації про засудження агресії чи за мовчазної позиції? Диявол, як кажуть, криється в деталях.
Окрім того, я вважаю, що першочерговою має бути думка самих спортсменів, адже це насамперед вони беруть участь у змаганнях. І, якщо постане питання бойкоту, то воно має вирішуватися з урахуванням позиції спортсменів, але на рівні державної політики, а не всередині кожного виду спорту. Якщо спортсмен не хоче виступати на одних змаганнях з росіянами й білорусами, то федерація його не змусить і не має змушувати. Чи знайдуться охочі? Якщо так, тоді вже можна буде говорити про те, яке рішення прийматиме федерація.
– Федерація фехтування України та наші провідні спортсмени, зокрема олімпійська чемпіонка Ольга Харлан, увесь минулий рік активно співпрацювали з національними федераціями та клубами в інших країнах, завдяки чому і була можливість для наших команд готуватися закордоном, також був надісланий не один лист до Європейської конфедерації фехтування (EFC) та Міжнародної федерації фехтування (FIE) з аргументами, чому представникам країн-агресорок не місце на фехтувальній доріжці. Окрім боротьби на інформаційному фронті чи є з юридичної точки зору якісь інші важелі впливу?
– Так, звичайно, ми вже працюємо в цій площині! Окрім того, було підготовлено відповідне звернення до національних федерацій фехтування і FIЕ. Назвімо це останньою спробою вплинути на рішення Конгресу. У будь-якому разі для того, щоб спортсмен зміг взяти участь у змаганнях на території іншої країни, ця країна має дозволити йому перетнути її кордон, а це означає, що кожна країна навіть таким чином може впливати на те, хто братиме участь в тому чи іншому турнірі, який вона приймає. Тобто є багато різних інструментів, які лежать вже не у спортивній площині та залежать не від функціонування спортивних федерацій, а застосовуються в межах здійсненням кожною окремою державою свого суверенітету.
– У перші дні війни якраз проходив етап Кубка світу з жіночої шпаги у Сочі. І тоді його було завершено достроково через відмову представниць багатьох країн виходити на доріжку на знак солідарності з Україною. Як гадаєте, чи можемо ми розраховувати на таку підтримку світової фехтувальної спільноти у разі, якщо те, проти чого ми усі боремося, таки станеться, чи все ж зараз це неможливо, оскільки стартує олімпійський відбір і на кону будуть не лише медалі, але й путівки в Париж-2024?
– Ми повинні за це боротися, адже чим жорсткіше буде наша позиція і позиція солідарних з нами країн, тим більше шансів, що нам вдасться домогтися справедливого рішення Міжнародної федерації фехтування. Адже, якщо FIE постане перед дилемою, що не буде десять країн на противагу відсутності однієї, то це стане вагомим аргументом.
– Напевно, найважче зараз питання для українського спорту – це фінансування, основним джерелом якого була і залишається держава. І тут навряд чи найближчим часом щось зміниться, швидше навпаки, в умовах війни фінансування може тільки скоротитися. Як виживатиме фехтування?
– Можливо, фінансування зменшиться для тих видів спорту, які не дають результатів на міжнародній арені, але у фехтування в цьому плані все гаразд, результат є. Тож ми маємо право розраховувати й розраховуємо на державне фінансування. Також в місцевих бюджетах закладені кошти на спорт. Велика кількість дитячо-юнацьких спортивних шкіл функціонує саме за рахунок місцевого бюджету, вони працюють як комунальні підприємства.
Крім того, ми розраховуємо на розвиток приватних клубів. При цьому зауважу, що навряд чи платний фехтувальний клуб буде конкурувати з безкоштовним комунальним, він швидше за все конкуруватиме з такою ж платною секцією боксу, великого тенісу чи гольфу. Тобто з іншими видами спорту, які вже давно стоять на комерційних рейках.
Звичайно, ми будемо працювати над тим, щоб у нас з’явилися спонсори. До сьогодні, коли мова йшла про спонсорів, переважно малися на увазі меценати. Тобто ті, хто дають гроші, нічого не отримуючи у відповідь, але це не є спонсорство, це є меценатство. Ми сподіваємося, що наші меценати з нами залишатимуться і також з’являтимуться нові. Але в першу чергу потрібно орієнтуватися на спонсорів, я так вважаю. А для їх залучення спочатку ми маємо зробити привабливий для них продукт, зокрема і візуальний, щоб була трансляція фехтувальних змагань в Youtube. І щоб це виглядало презентабельно, над чим ми вже працюємо. Наше завдання залучити реальних спонсорів, а не лише технічних, які дають, наприклад, екіпірування, що теж безумовно важливо.
А щодо меценатства, то зараз у світі, якщо так правильно говорити, «модно» допомагати Україні. І гадаю ми можемо розраховувати на підтримку з-за кордону. На сайті Федерації фехтування США є кнопка «Donate», за допомогою якої можна перерахувати гроші. Все дуже просто: обираєш суму, зазначаєш своє прізвище, або не зазначаєш, якщо хочеш зробити внесок анонімно. Чому б нам не перейняти цей досвід?
– У нашій спортивній спільноті склався стереотип, що президентом федерації має бути людина зі статками, готова вкладати власні гроші у розвиток виду спорту. Але судячи з вашої програми ви вбачаєте ресурс для розвитку насамперед у більш якісному менеджменті. Наскільки великим є цей ресурс, на ваш погляд?
– Можливо, для когось посада президента федерації важливий атрибут в житті. Або є федерації, де можна сплатити певну суму грошей як внесок і ти стаєш членом президії. Напевно, варто впровадити таку опцію і нам, це я жартую. (Посміхається).
На початку нашої розмови, коли ви запитували про рішення взяти участь у виборах, я вже казав, що для мене дуже важливою була підтримка фехтувальної спільноти. Мене ніхто не питав, скільки власних грошей я готовий кожного року витрачати на федерацію і ніяких подібних обіцянок я не давав. Я вважаю, що потрібно насамперед займатися пошуком можливостей заробити гроші для фехтування, а якщо у мене з’явиться бажання стати одним із меценатів, я натисну кнопку «Donate» на сайті.
Наразі я вважаю, що мій вагомий внесок у розвиток фехтування, це клуб «Ля Флєш». Коли мені кажуть, що у нас в клубі, як в Європі, я відповідаю: «Ні, тому що ви в Європі такого клубу з точки зору якості не знайдете, я впевнений у нас найкращий в Європі клуб». Так, там займаються діти, але я все ж розглядаю його як умовно комерційний проєкт, нехай він буде довготривалим. З точки зору бізнесу у мене є кращі ідеї, як заробити гроші і куди їх вкласти. Але я дуже хочу, щоб «Ля Флєш» став прикладом того, що бізнес-модель приватного фехтувально-спортивного клубу в Україні життєздатна. Ми вже частково розвінчали міф, що ніхто не готовий платити за заняття фехтуванням і що виживати можна тільки за рахунок держави чи місцевої влади. Тому що набір у нас, мені здається, більший, ніж в деяких комунальних закладах. Я хочу, щоб ця частина фехтувального життя у нас також розвивалася, що я і зазначив у своїй програмі. Програму я написав сам, я не стороння людина для фехтування, у мене є ідеї і я бачу можливості, як їх реалізувати.
– Розмови про те, що нашій спортивній галузі необхідні реформи з переходом на модель західного зразка ведуться вже не перший рік. З власного досвіду, як вважаєте чи справді ми можемо перейти на клубну систему чи все ж такі проєкти, як «Ля Флєш», залишаться поодинокими?
– Це революційні зміни і я не вірю, що вони стануться найближчим часом, адже для цього потрібно повністю змінити спортивну структуру в Україні. В умовах війни навряд чи хтось буде робити щось нове. Це у нас так сталося, що клуб повинен був відкритися 26 лютого 2022 року. 16 лютого ми провели Турнір найсильніших в жіночій рапірі й вже фактично були готові до роботи. Але поки йде війна, й у перші роки після її закінчення, гадаю, навряд знайдуться люди, готові відкривати клуби. Тому в першу чергу саме держава буде фінансувати такі види спорту, як фехтування. А далі подивимось, що переможе – соціалізм чи капіталізм. Не може бути такого, щоб уся країна жила у капіталістичних умовах і тільки спорт у соціалістичних. Не має ж комунальних кафе чи перукарень, при цьому кава на кожному кроці, купа перукарень – це бізнес, все працює і розвивається. Рано чи пізно, гадаю, ми прийдемо до того, що фінансування й у спорті буде йти по-іншому і краще, щоб коли це станеться, принаймні для фехтування це не стало революцією, і щоб поруч з комунальними закладами вже існували приватні клуби. Як показує міжнародний досвід, спорт розвивається найкраще там, де є комерційна складова.
– Скільки часу минуло від виникнення ідеї про клуб до її реалізації, і чому саме така назва – «Ля Флєш»?
– Ідея з’явилася чотири роки тому. В Києві усе зорієнтовано на дітей або збірників, якщо ти не у збірній, або якщо ти не дитина, тобі дуже важко знайти місце де пофехтуватити. Окрім того, мені дуже хотілося розвінчати міф, що ніхто ніколи за це не буде платити. Я був переконаний, якщо створити якісний продукт, то на нього буде попит. Ось так і виникла ідея створити приватний клуб – для дітей, для дорослих, для тих, хто має амбіції стати видатним спорстменом і для тих, хто хоче займатись цим для свого здоров‘я та задоволення. Два роки йшов пошук приміщення, але знайти його так і не вдалося. І тоді мій друг, який займається будівництвом, запропонував на спеціальних пільгових умовах зробити саме те, що нам потрібно. Для цього довелося розширяти два верхні поверхи і робити виноси за фасад, щоб помістилося вісім фехтувальних доріжок, плюс стелю зробили високу – понад п’ять метрів, щоб це був саме спортивний зал. Ще вісім-дев’ять місяців зайняв ремонт і облаштування приміщення. І паралельно йшов підбір тренерського колективу, насамперед орієнтація була на тих, хто не працює у дитячо-юнацьких школах, щоб створити «додану вартість» для фехтування, а не позбавити якусь ДЮСШ тренерів. Деякі колишні спортсмени почали у нас свою тренерську кар’єру. Деяких відомих тренерів, нам вдалося повернути у фехтування, як, наприклад, Анну Черненко.
А чому саме «Ля Флєш»? Це була важка і кропітка робота. Розмірковували над тим, як сприймається бренд фехтування з точки зору пересічного громадянина. Перевіряли по реєстрах, які назви вже використані, щоб не повторюватися, і щоб потім не довелося перейменовувати. Вивчали які назви клубів існують в світі. Це була системна робота впродовж кількох місяців і з рештою було вирішено запозичити слово з французької мови. «Ля Флєш» в перекладі означає «стріла», плюс є такий фехтувальний термін як флєш-атака. Сподіваюсь, що як казали у відомому мультфільмі: «Як ви яхту назвете, так вона і попливе», наш клуб буде розвиватись у відповідності до своєї назви.
– «Ля Флєш» фактично став другою домівкою для миколаївських спортсменів, які змушені були залишити рідне місто через війну. Там сильно постраждав від обстрілів місцевий фаховий коледж, ледь не на руїни перетворився також харківський «Уніфехт». Що з вашої точки зору можна і потрібно зробити навіть в умовах війни, щоб не втратити тих спортсменів і тренерів, які там працювали, а разом з ними і традиції фехтування у цих осередках?
– В Україні сьогодні є багато тренерських вакансій і я гадаю, що люди, які хочуть знайти роботу, її знайдуть в іншому місті. Щодо тих, хто залишається на своїх місцях і хоче працювати там, навряд чи федерація зможе своїми силами відновити наприклад університетське приміщення, в якому знаходився клуб «Уніфехт». Але допомогти інформаційно, зв’язати з тими людьми з-за кордону, які мають бажання і можливість посприяти у вирішенні цього питання, це те, чим буде займатися федерація, коли гаряча фаза війни завершиться. А поки ми, як громадська організація, повинні зробити так, щоб усі наші члени один одному допомагали в міру своїх можливостей. У «Ля Флєш» була можливість допомогти миколаївським фехтувальникам, ми це зробили. Але запит має йти від тих, кому ця допомога потрібна. Харків поки що не звертався, хоча ви ж розумієте, що я на посаді лічені дні. Звернулася Волинь. Там є колишні та ще чинні спортсмени, які хочуть відкрити секцію фехтування, ми спробуємо допомогти організаційно, методологічно і фінансово – за рахунок екіпірування, щоб запустити цей процес.
– Поговоримо про спорт вищих досягнень, як ви оцінюєте потенціал збірної України у перспективі Олімпіади в Парижі-2024?
– У певних видах зброї наші спортсмени стабільно показують високі результати, але Олімпіада – це окрема історія. Усі знають, що для успіху там, мають зійтися усі зірки. Завдання федерації полягає в тому, щоб організаційно допомогти спортсменам та тренерам пройти цей відбірковий цикл, щоб наші спортсмени мали змогу виступати на всіх кваліфікаційних змаганнях, мали умови до них готуватись. Звичайно, федерація розраховує на високі результати, в тому числі й на Олімпіаді. Але коли ти забагато очікуєш, це створює додаткове психологічне навантаження на спортсмена. Воно нічим не допомагає, навпаки може тільки зашкодити.
– У чому, на ваш погляд, сильні сторони українського фехтування, а в чому ми поступаємося конкурентам?
– В деяких видах зброї недостатня конкуренція на внутрішньому рівні, і це негативно позначається на розвитку спортсменів, адже вони обмежені у спарингу найвищого рівня. Там, де більша кількість висококонкурентних учасників, там і результат відповідно вище. Ми виносимо за дужки таланти, які народжуються навіть якщо нічого не робити. Але для системного розвитку безумовно необхідна масовість, щоб у тренерів був вибір і щоб була конкуренція від юніорського рівня до збірної. Щодо якості процесу підготовки, впевнений, що і тут є за рахунок чого вдосконалюватися, але це питання все ж краще обговорювати з тренерами та спортсменами. Вони беруть участь у навчально-тренувальних зборах закордоном і мають з чим порівнювати.
У своїй програмі я звертав увагу на необхідність впровадження вдалого іноземного досвіду зі створення бази даних суперників з описом їх сильних та слабких сторін, манери ведення бою. Будемо зв’язуватися з друзями українського фехтування закордоном, щоб вони поділилися досвідом, як функціонує така система, та обговорюватимемо з нашими IT-спеціалістами, як її створити тут. Потім звернемося до тренерів по видах зброї, щоб вони визначили й порекомендували тих, хто готовий взяти на себе наповнення цієї бази інформацією. Не хочеться, щоб це було у вказівному порядку через міністерство, а щоб ініціатива йшла від самих тренерів і спортсменів, які фехтують на найвищому рівні і безумовно роблять для себе нотатки щодо суперників. Подивимося, як буде сприйнята ця ініціатива і чи буде у людей, від яких залежить її реалізація, ентузіазм. Менеджмент федерації зі свого боку забезпечить усе необхідне.
– У медійному просторі ви відомі насамперед як один з найуспішніших адвокатів України і як засновник юридичної фірми «Ілляшев і партнери». Водночас у спортивних колах про вас знають небагато, хотілося б заповнити цю прогалину. Почнімо з того, як доречніше казати, це ви обрали фехтування чи воно обрало вас?
– Ви хочете екскурс в таке далеке минуле? Я навчався у школі № 51 міста Києва. І там була секція настільного тенісу, в якій я і займався в першому класі. Коли її закрили, я дізнався, що в іншому спортзалі є секція фехтування. Прийшов до батьків порадитись. Тато сказав, що в дитинстві пару років займався фехтуванням і що це чудовий вид спорту. Я вмовив товариша і ми разом записалися. Товариш перестав ходити, а я залишився. З дев’яти років і фактично до закінчення школи я займався фехтуванням. Більшу частину мого спортивного життя зі мною працювала Тамара Іванівна Кольцова в «Динамо», саме вона й прищепила мені любов до фехтування. Коли я готувався до вступу в Інститут міжнародних відносин на міжнародне право, часу на фехтування вже майже не було. І тоді тренер мені сказала, що треба визначатись, або займатись фехтуванням, або навчатись. Я обрав друге. На першому курсі я ще тренувався час від часу, але їздити на змагання було проблематично, адже в наших університетах зазвичай не в захваті від того, що хтось займається спортом. Я прийшов з проханням відпустити мене на змагання один раз, другий… а потім мені вже в Університеті сказали, що можливо варто розглянути навчання в інституті фізкультури, якщо я маю наміри серйозно займатися спортом. І на цьому мій шлях у фехтуванні, як я думав, закінчився. Але через 17 років мене знайшов товариш, з яким ми фехтували ще в дитинстві. Він побачив мене по телебаченню, впізнав і потім написав у соцмережах, що вони створили клуб, фехтують вечорами і мене запросив приєднатися до їх компанії. Я вирішив спробувати, з того часу вже десять років, як я знову фехтую. Входжу у ветеранську збірну в рапірі, виступаю на чемпіонатах Європи серед ветеранів. Беру участь у всеукраїнських змаганнях. На останньому Кубку України фехтував в одній команді з сином Іваном, йому 17 і для нього це були перші дорослі змагання. Думаю, що це перший випадок, коли у змаганнях взяли участь одночасно батько й син.
– Ольга Харлан розповідала, що для неї в дитинстві було за щастя взяти автограф Григорія Крісса. Наша новоспечена медалістка Гран-прі Аліна Полозюк зізналася, що свого часу брала автограф у самої Харлан. А на чиїх прикладах росли ви?
– У мене кумирів не було. І мені здається, що це також недопрацювання, що наші видатні спортсмени мало спілкуються з дітьми. Зараз, якщо до нас в клуб приходить хтось з відомих фехтувальників, то я обов’язково презентую його дітям. Наші спортсмени самі, можливо, дещо себе недооцінюють. Те, що вони збірники, чемпіони України для них може бути буденністю. Але для дівчаток і хлопчиків, яким по сім-вісім років, це супер досягнення і вони дивляться на них великими очима. Мій син якось їздив у тренувальний табір до олімпійського чемпіона Даніеле Гароццо. Туди, до речі, цього року кількох українських дітей-рапіристів запросили безкоштовно. Так от, він був просто в захваті від цього досвіду! У мене, на жаль, в дитинстві такої можливості не було.
– Навички, здобуті у фехтуванні, стали вам у нагоді в житті та сфері, яку ви з рештою обрали для професійного розвитку?
– Безумовно. Фехтування дуже корисний вид спорту з точки зору розвитку мислення і реакції. Це єдиноборство, і при цьому відносно не дуже травматичне. Витримка, вміння опановувати свої емоції як позитивні, так і негативні, дуже важливі для фехтування. Потрібно правильно сприймати погану ситуацію, яка склалася в бою, не здаватися передчасно і навпаки не святкувати перемогу зарано, ще до того, як ти завдав останній укол. А ще не в багатьох видах спорту є повага до суперника на такому рівні, як у фехтуванні. Тут спортсмен сам може визнати, що укол слід зарахувати супернику, тим часом як у деяких видах спорту ми дуже часто бачимо симуляції, які є ганьбою для спорту.
– Наостанок розкажіть, яким має стати вітчизняне фехтування за чотири роки, коли спливе термін ваших повноважень, щоб ви насамперед самі собі могли сказати, що ви, як президент, досягли того, до чого прагнули?
– Для мене важливо, щоб збільшилася кількість людей, які займаються фехтуванням, щоб з’явилися приватні клуби, щоб не закрилися комунальні спортивні школи, щоб зупинився відтік тренерів за кордон, щоб спортсмен, який завершив кар’єру, знаходив собі місце у фехтуванні. Хоча тут роботи напевно більше ніж на чотири роки…
Щодо спортивних результатів, то я не хочу казати, що у нас план – три олімпійські медалі. Адже це більшою мірою залежить від спортсменів і тренерів, завдання федерації організувати системну роботу і забезпечити їх необхідними умовами.
Звичайно, хочеться, щоб українське фехтування сприймалося у світі як сильне, щоб спортсмен з іншої країни, побачивши, що йому в суперники дістався українець, думав, як не пощастило. Хочеться, щоб наша країна залишалася на провідних ролях у фехтуванні.