Пропонуємо ближче познайомитися з бронзовою медалісткою юніорського чемпіонату світу Валерією Проченко. В інтерв’ю пресслужбі НФФУ 20-річна миколаївська шаблістка згадує найдраматичніші моменти нещодавніх змагань у Каїрі, зокрема, як попри травму продовжувала до останнього боротися у півфіналі з кореянкою Чон Ха Йон, розповідає про перші кроки у фехтуванні, а також розкриває таємницю, що її пов’язує з олімпійською чемпіонкою Оленою Хомровою.
З Валерією Проченко ми зустрілися під час чемпіонату України, який проходив минулого тижня у Києві. По залу ЦСК ЗСУ учениця Анатолія та Андрія Шлікарів пересувалася з фіксатором на правій нозі, навіть трішки кульгаючи. Втім, це не завадило їй піднятися на третю сходинку п’єдесталу пошани.Відверто кажучи, не думала, що травма дозволить мені фехтувати на чемпіонаті України, – зізнається Валерія. – Напередодні на тренуванні нога дуже сильно мене турбувала. Я боялася, що взагалі не зможу рухатися у стійці. Групу відфехтувала більш-менш. В 1/8 зустрілася з Валерією Гнідашевою з Черкас. Першу половину бою була дуже обережною. Переживала, щоб знову не підвернути ногу і не завдати більшої шкоди. А потім увійшла в азарт і перестала звертати увагу. Чвертьфінал був дуже важкий, але мені вдалося перемогти Аліну Комащук. На жаль, за вихід у двійку я все ж поступилася Юлії Бакастовій.
Ногу травмували безпосередньо на юніорському чемпіонаті світу чи старе ушкодження дало про себе знати у найвідповідальніший момент?
Травмувалася я під час півфінального бою проти кореянки у Каїрі. 7:5 на мою користь, я виходжу в атаку і підвертаю ногу. Її роздуває до таких розмірів, що я не можу кросівок взути. Лікарі підбігають, роблять заморозку, кажуть, що фехтувати далі не можна. Один необережний рух і може бути перелом. Я сиджу на доріжці й думаю, що робити далі. Зніматися? Але я ж це чемпіонат світу, я ж не просто так сюди приїхала. Продовжила фехтувати, але для виходу у фінал все ж трішки не вистачило. Як нога зараз? У процесі лікування, але, як бачите, в принципі, фехтувати дозволяє.
Чи додавало напруги усвідомлення того, що це був ваш останній чемпіонат світу серед юніорів?
Так, за день до старту я сиділа у номері готелю і мене буквально трусило, настільки переживала. Вже безпосередньо під час змагань стало легше, я просто виходила на доріжку, робила те, що вмію і це з рештою дало результат.
Напевно найскладнішим був бій за вихід у четвірку. По-перше, на кону медаль, по-друге, на іншому кінці доріжки чи не найтитулованіша з усіх учасниць, володарка п’яти нагород чемпіонатів світу серед кадетів та юніорів, чемпіонка юнацьких Олімпійських ігор-2018 Наталі Ботельйо, по-третє, ви опинилися у ролі наздоганяючою і на табло світилося 14:13 на користь представниці Мексики.
Насправді на чемпіонаті світу жодного легкого бою у мене не було. Хоча погоджуся, чвертьфінальна зустріч вийшла найбільш напруженою. З мексиканкою я до того на змаганнях ніколи не перетиналася, звичайно, про її заслуги знала. Але я ніколи не дивлюся на те, скільки титулів у моєї суперниці. Просто виходжу на доріжку і роблю свою справу. Та й наздоганяти для мене не в новинку, я раніше часто опинялася в таких ситуаціях, коли доводилося перевертати зустріч.
Єгипет, перед тим як прийняти світову першість з фехтування, був господарем чемпіонату світу з гандболу і в його учасників було чимало нарікань на дотримання карантинних норм та протоколу безпеки COVID-19. Як оцінюєте роботу організаторів у цьому напрямі ви?
Правила були дуже суворі. Залишати готель дозволялося лише заради змагань чи тренувань, ніяких прогулянок містом чи до моря. Усюди потрібно було дотримуватися масочного режиму. Навіть розминатися доводилося в масці, що було досить важко. Дихати майже неможливо, врахуйте, що на вулиці +35. Потрібно було також дотримуватися дистанції, волонтери за цим слідкувати. Але все одно під час змагань у залі було дуже багато людей і ми усі між собою контактували. При цьому проводити загальні збори в одній кімнаті нашій команді заборонили. Тож не все було логічно, як на мене.
Чи були випадки, коли спортсменів не допускали до змагань через позитивні тести й відправляли на ізоляцію?
Такий випадок був навіть у мене, але це було вже після того, як я здобула медаль в особистій першості. Напередодні командних змагань ми здавали тести на коронавірус для вильоту з Єгипту. І от наша команда готується до чергової зустрічі і тут мене викликають з Call Room. Виявляється, що мій тест дав позитивний результат. На швидкій мене везуть в лікарню, беруть кров на аналіз, роблять КТ. А далі зачиняють у готелі на дві доби. Інші члени команди тим часом відлітають, а я залишаюся. Наступного дня мені роблять ПЦР-тест. На щастя, він виявляються негативним. Але білети вдається взяти лише на рейс через Стамбул. А якщо ти летиш через Туреччину, то це передбачає обсервацію на 14 днів по прильоту в Україну. Тож мені довелося ще раз вже вдома здавати тест, щоб мене звільнили від ізоляції і допустили до змагань у Києві. На щастя, усе закінчилося добре. Але ситуація не з приємних. І насправді таких випадків як мій було чимало, коли тест помилково показував COVID-19. А деяких спортсменів через це навіть не допускали до змагань.
У вас був досвід виступу на Кубку світу у Будапешті. Наскільки юніорське фехтування відрізняється від того, що ви побачили там?
Це якщо порівнювати з кадетами, то відмінностей дійсно багато. А з юніорським фехтуванням насправді не така вже й разюча різниця. Принаймні я очікувала більшого. Мені здавалося, що там справжні зубри, протистояти яким вкрай складно, зовсім інший рівень. А виявляється не так все страшно. Можна битися абсолютно з усіма. Хоча, можливо, свою роль відіграло те, що для мене це був дебютний старт, завдань переді мною не ставили. Я подивилася, як усе відбувається, зробила для себе висновки на майбутнє і надалі вже буду намагатися боротися за високі місця.
Насправді побачити лідерів світового фехтування ви могли й не виїжджаючи за межі України. Що взяли собі на озброєння, спостерігаючи й фехтуючи з провідною українською шаблісткою Ольгою Харлан, а також іншими нашими медалістками чемпіонатів світу, Європи та Олімпіад?
Насамперед цілеспрямованість і бажання, без цього успіху досягти неможливо не лише у фехтуванні. Ольга Харлан і Аліна Комащук – це, звичайно, ще й зразок того, якою має бути техніка фехтування. Мені до їх рівня ще рости й рости, працювати й працювати. Поки що своє я беру здебільшого характером. Є у мене бійцівські якості, як відзначають тренери. Взагалі, повчитися є чому у кожної зі старших дівчат і я дуже ціную, що у мене є така можливість.
Коли ви прийшли до секції фехтування, знали, які у нас традиції в цьому виді спорту?
Батьки хотіли мене віддати на фехтування одразу, як я пішла до школи, але мені чомусь було страшно. А в четвертому класі я сама зацікавилася. І спочатку, до речі, пішла на рапіру. Займалася нею недовго, близько року, але багато з тих навичок, що я там отримала, перейшли зі мною у шаблю, зокрема довгі випади. Чому змінила вид зброї? Тому що з дитинства була знайома з Оленою Хомровою. Наші родини товаришували. Тож вирішила піти по її стопах.
Олена Хомрова, яка своїм прикладом надихнула вас на те, щоб взяти до рук зброю, слідкує за вашими успіхами?
Так! Олена привітала мене з бронзою чемпіонату світу. Сказала, що дуже рада, що у нас є перспективні спортсменки, які можуть показувати високий результат.
А кому зазвичай ви дзвоните першому після змагань?
У нашої родини є своя група у вайбері, там батьки, брат з дружиною і мій чоловік. Їх підтримка, звичайно, дуже допомагає. Без них, а також без тренерів, які провели зі мною величезну роботу, нічого б не вийшло.
У цьому сімейному чаті ви єдина спортсменка?
Професійна – так, а загалом у нас дуже спортивна родина. Але це не фехтування, а волейбол. Чоловік виступає на місцевому рівні. Мама раніше грала, але через травму змушена була покинути спорт. А тато й зараз продовжує виходити на майданчик вже серед ветеранів. Він, до речі, навіть трішки шкодує, що не віддав мене свого часу на волейбол.
Якщо українська збірна з фехтування вирішить пограти у волейбол під час тренування, а наскільки я знаю, подібне практикується, то можна не сумніватися, кому дістанеться приз найкращого гравця?
(Сміється). Насправді ми з дівчатами рідко граємо, хіба що коли їдемо на збори. А волейбол – це невід’ємна частина життя моєї родини, а для мене заняття для душі. Вже дванадцять років я професійно займаюся фехтуванням і жодного разу не пожалкувала. У мене за великим рахунком тільки зараз все по-справжньому починається. Через піт і сльози все ж вдалося здобути медаль у Каїрі. Буду працювати, для того, щоб вона була далеко не останньою. І звичайно, постараюся пробитися до збірної України.
