Друга частина цього надзвичайно складного для всього українського спорту, і фехтування зокрема, сезону все ж ознаменувалася однією подією зі знаком плюс, а саме поверненням на доріжку олімпійської чемпіонки, шестиразової чемпіонки світу та восьмиразової чемпіонки Європи Ольги Харлан, яка, нагадаємо, вирішила зробити перерву після своїх четвертих у кар’єрі Ігор – у Токіо-2020.
Як сама Ольга зазначила, оцінюючи перші результати після паузи у дев’ять місяців (11-те місце на Кубку світу у Тунісі та Гран-прі в Італії, де вона зупинилася в одному ударі від Топ-8), поступово повертається відчуття змагального ритму, пристрасті та боротьби. Але те, що ніколи не зникало і впевнені, не зникне у нашої титулованої шаблістки, це чемпіонський характер і вогник в очах. «Зараз найважчий час для мене, – зізнається Ольга. – Для нашої команди, для кожного українського спортсмена, для кожного українця. Але ми намагаємося знайти промінчик світла в темряві. Тому що ми такі. Ми бійці!»
Її стрічка в соцмережах і далі сповнена переживань за те, що відбувається в Україні. Але попри турботу за долю близьких і всіх українців, вона разом з подругами по команді продовжує робити все, щоб синьо-жовтий прапор знову майорів над п’єдесталом міжнародних змагань.
Напередодні старту чемпіонату Європи в Анталії ми поспілкувалися з лідером нашої збірної про те, наскільки складно було повертатися на доріжку, як італійський клуб, в якому вона останній час тренувалася, підставив своє плече нашій команді, про перший тренерський досвід, який вона отримала допомагаючи нашим юним спортсменам на світовій першості в ОАЕ, а також згадали знаковий для неї та всієї української жіночої шаблі чемпіонат світу-2009, який проходив в Анталії.
– У нинішньому складі української збірної сім спортсменів, які брали участь у чемпіонаті світу, що проходив у Анталії-2009? Але ви єдина серед них, хто привіз звідти нагороди, з якими почуттями будете повертатися до цього міста?
– 2009-й рік – давненько це було. Відверто кажучи, якби ви не сказали, я б напевно і не згадала сама. Нове життя, спогади стираються. Хоча саме в Анталії була моя перша індивідуальна медаль на чемпіонатах світу і перше золото світового ґатунку в команді. Ми тоді підтвердили, що олімпійська перемога Пекіна-2008 була не випадковістю. Заявили про це дуже голосно – спочатку на чемпіонаті Європи, а потім і на чемпіонаті світу в Анталії. Тож дуже теплі спогади залишилися. Красива країна, яка завжди добре проводить змагання, а ми звертаємо на це увагу. Організація важлива для будь-якого спортсмена. Мені дуже сподобалось тоді. І я гадаю.. скільки це років по тому виходить? 13! Нічого собі (Сміється). Анталія сто відсотків організує чемпіонат ще краще.
– Євро буде для вас лише третім стартом у цьому сезоні, але ви не вперше повертаєтеся на доріжку після тривалої паузи. Коли було складніше – зараз чи після операції на плечі п’ять років тому?
– Тоді я, можна сказати, відкрила двері ногою, повернулася гучно, вигравши перший же турнір. Але чемпіонат Європи склався для мене невдало. Тож я сподіваюся, що зараз вони поміняються місцями. Європейський чемпіонат буде для мене вдалішим, аніж перший старт. Я думала про те, щоб ставитися так, як це було у 2017 році. Але ні, у мене так не виходить. Насправді зараз складніше в сто разів, якщо не більше – не фізично, морально. Потрібен час, аби адаптуватися до тієї ситуації, яка склалася довкола нас. Як би далеко ти не був від України, вона завжди у тебе в серці, у тебе в душі. І коли з твоїм домом відбувається таке, коли твої батьки та рідні там, складно думати, що це десь далеко. Ні, це дуже близько.
– Ви зробили невеличку перерву у процесі свого повернення для того, щоб у якості тренера-консультанта допомогти нашій збірній на чемпіонаті світу серед кадетів та юніорів, який проходив на початку квітня в ОАЕ. Наскільки складно було знаходити слова підтримки та мотивації для своїх молодших колег у такі непрості часи?
– Це був мій перший подібний досвід, ініціатива йшла від мене. Запропонувала допомогу, коли дізналася, що команда в шаблі буде там без тренера. Як спортсмени, щобільше діти (для мене вони все ж діти), можуть бути на змаганнях самі?! Навіть нам, дорослим, хоча ми вже багато знаємо, важливо, щоб біля доріжки стояв тренер. А це кадети і юніори, яким дуже потрібні підказки під час бою та допомога у вирішенні інших питань.
Насправді мені сподобалося, це був цікавий досвід на майбутнє: як я могла б бачити тренувальний процес і усю організацію довкола нього. Адже тренер збірної це насамперед менеджер. Він має встановити такі правила та створити таку атмосферу, в якій було б усім комфортно, це по-перше. А по друге, це, звичайно ж тренування, тактика і вся інша робота.
Зрозуміло, було важко, тому що деякі спортсмени були без підготовки, вони приїхали, тому що змогли. Хтось взагалі не тренувався, хтось тренувався лише два тижні. Хотілося медаль і високого результату, але я тверезо оцінювала ситуацію і розуміла: те, що вони виступають на цьому чемпіонаті, це вже перемога для усіх нас. Можу сказати одне: дуже багато роботи потрібно провести з юніорами та кадетами. Ми маємо замислитися над наступним покоління, яке прийде після нас, хоча я завжди фехтувати буду (жартую). Харлан довго не зможе, і так довго, в принципі. Тому дуже важливо, щоб була заміна.
– Якщо наші юні спортсмени попри складнощі все ж змогли виступити на своєму головному старті у сезоні, то національна команда пропустила два березневі Кубки світу в Афінах та Стамбулі. Наскільки критично це для нашого становища у світовому рейтингу і відповідно подальших перспектив повернення на високі позиції?
– Звичайно погано, що ми пропустили турніри, і що сезон не дуже добре почався для команди. Ще один важливий нюанс очки за Кубок світу у Тунісі заміняли в рейтингу очки за аналогічні змагання у 2019 році, коли у нас було срібло. Тому, щоб не опинитися в мінусі, нам необхідно було підтверджувати результат. Тож тепер виходить ми розплачуємося за те, що три роки тому були так високо. Але я на це дивлюся інакше: у нас не має жодних варіантів, окрім як боротися і вибиратися звідти. Якщо ми зрозуміємо, що починаємо з нуля і йдемо вгору, все вийде. Втрачати нам нічого, у нас новий тренер, який горить бажанням потрапити на Олімпійські ігри й виграти їх. З’явилася можливість нормально тренуватися. Усе це дуже сильно заряджає. Попереду два старти – чемпіонат Європи та світу. А далі почнеться новий сезон і ми з новими силами підійдемо до нього, у нас ще є час і все буде ОК.
– Яким чином був побудований тренувальний процес в збірній України, яка останні два місяці тренувалася на базі клубу «Virtus Scherma» у Болоньї?
– Поки старший тренер команди Євгеній Стаценко в силу обставин залишався в Україні, нами опікувався Андреа Теренціо. Зараз вони працюють у зв’язці, і це дуже класно, адже є можливість й поділитися своїм досвідом і навчитися чомусь новому. Вони обидва молоді, і з них насправді вийшла крута команда!
– Болонья давно була другою домівкою для вас, а від початку війни стала такою ще й для ваших подруг по команді. Наскільки складно їм було адаптуватися до італійських реалій і місцевого підходу до тренувального процесу?
– Якщо ти приїхав сюди та вирішив тренуватися у цьому клубі, то ти повинен дотримуватися тих правил, які в ньому діють. Правила прості: тут потрібно працювати. Наприклад, коли ми повернулися після Гран-прі у Падуї, у нас було лише три вихідних і після цього у нас знову почалися тренування. У нас не було довгого відпочинку, тому що скоро чемпіонат Європи. І нам дуже багато потрібно зробити. З початку війни більшість взагалі не тренувалася, тому всі втратили форму, а вона і до того була не в найкращих кондиціях. І Андреа, і Євгеній Олександрович це розуміють. Головне, щоб розуміли ті спортсмени, які тут. Хто не розуміє, той може їхати додому.
– А саме розуміння шабельного фехтування в італійській школі сильно відрізняється від нашого?
– Нас тут не намагаються змінити, адже ми вже сформовані спортсменки. Усі розуміють, що можна лише внести невеличкі корективи у тактику та техніку. Найголовніше, нам потрібно навчитися думати, приймати правильне рішення у правильний момент, розумієте?
– Мені здається простим смертним важко зрозуміти, як взагалі можна встигнути щось подумати у ті лічені секунди, за які завдається удар після команди «En Garde! Prets? Allez!»?
– От іноді ми й не встигаємо думати, тому і вчимося. Андреа не з тих тренерів, який буде повністю змінювати фехтування спортсмена, він може лише щось додати. І в моє фехтування він так само лише привносить певні речі, аби я стала краще.
– Дмитро Пундик, старший тренер нашої команди з чоловічої шаблі, розповідав, як ви допомогли організувати для його підопічних збір у Болоньї.
– Це голосно сказано, я була просто зв’язуючою ланкою між нашими спортсменами і клубом «Virtus Scherma», а також Джіджі (Луїджі Самеле), який разом з іншими італійськими спортсменами організував збір коштів у фонд допомоги фехтувальникам України. Цей фонд і нам, і нашим шпажисткам, наскільки я знаю, став у пригоді, коли потрібно було виїздити на змагання. А, наприклад витрати, пов’язані з нашою участю в Гран-прі у Падуї взяли на себе Італійська федерація фехтування та Національний олімпійський комітет Італії. Також завдяки цьому фонду ми змогли орендувати два будинки, досить великі, адже в певний момент тут у нас було шістнадцять спортсменів з України. Зараз окрім мене у Болоньї готуються Олена Кравацька, Юлія Бакастова, Олена Вороніна, а також Софія Головкіна. Зрозуміло, що це не назавжди. Але ніхто з нас не будує плани, навіть на місяць-два. Проте я впевнена, поки ми тут, клуб зробить усе можливе, аби ми себе почували як вдома.
