Поки Збройні сили мужньо захищають Україну, наші спортсмени продовжують підіймати синьо-жовтий прапор на спортивному фронті. Вже другий етап Кубку світу поспіль на п’єдестал пошани сходить команда українських шпажистів. Але ці медалі вийшли зовсім різними. Срібло було здобуто ще в середині лютого, а бронза цього вікенду – вже після початку війни, місяця без тренувань у переживаннях за близьких і долю всієї України.
Про те, яким був шлях до п’єдесталу у столиці Франції і не тільки в інтерв’ю пресслужбі НФФУ розповів один зі співавторів бронзового успіху Ян Сич.
– Яне, другий етап Кубку світу поспіль наша команда на п’єдесталі пошани. Кажуть, що підтверджувати результати зазвичай важче, ніж досягати його вперше, погоджуєтесь?
– Погоджуюсь, хоча складно було, і тоді, і зараз. А от емоції різні. Вперше все було якось яскравіше. Напевно тому, що коли одного разу ти вже відчув як це боротися за медалі на таких змаганнях, це сприймається інакше. Але безумовно приємно, що ми змогли показати гідний результат, навіть попри те, що на місяць практично випали з тренувального процесу й у нас фактично було лише десять днів на зборі у Німеччині, щоб підготуватися до Парижу.
– Наш склад оновився не лише у порівнянні з минулим олімпійським циклом, але й навіть з попереднім срібним для нас етапом Кубку світу, де фехтував призер світової першості й учасник Токіо-2020 Роман Свічкар. Наскільки складно було досягти такого результату з огляду на це, відсутність у Парижі старшого тренера команди Володимира Станкевича, не кажучи вже про весь цей жах, який зараз переживає Україна.
– Ви знаєте, якоїсь розгубленості не було. Навпаки було чітке розуміння, що наша робота – це фехтувати, та ми хотіли виконати її як найкраще! Ми вже виступали таким складом – я, Ігор Рейзлін та Нікіта Кошман на попередньому Кубку світу. Володимир Васильович прийняв рішення залишитися в Києві, і разом з частиною спортсменів зараз продовжує підготовку у Конча-Заспі. Ми знали, що маємо робити на доріжці. А якщо хтось пропускав один-два уколи, позаду була команда, яка підказувала, де помилка і що краще зробити. Плюс з нами були два тренери: мій батько, який тренував нас у Німеччині, а також вже безпосередньо у Париж приїхала, щоб нам допомогти, головний тренер збірної Наталія Конрад.
– Богдан Нікішин, який впродовж багатьох років був штатним фінішером нашої команди, казав, що йому легше завершувати зустрічі самому, аніж переживати, дивлячись, як це робить хтось інший. Як почуваєтеся у цій ролі ви?
– Я завершував командні зустрічі ще починаючи з кадетів та юніорів і повністю згоден з Богданом. Адже коли ти фехтуєш останнім, то усю відповідальність береш на себе. І звинувачувати у разі невдачі можеш лише себе. Хоча це командні змагання і, звичайно, програє все ж команда. Але я звик закінчувати, мені це навіть подобається, це підкреслює характер, жагу до перемоги, і навіть додає мені сил.
– Багатьом запам’яталася Всесвітня Универсіада у Кванджу-2015, де українська команда здобула срібло, вигравши на шляху до неї три зустрічі одним уколом і саме ви виходили тоді на доріжку останнім. Чи все ж цей досвід не порівняти з Кубком світу?
– Я дуже добре пам’ятаю Універсіаду в Кореї. В усіх трьох зустрічах ми програвали по ходу, але в кінці дивом, одним уколом на пріоритеті перемагали. Це був зірковий для нас турнір. Але все одно це не порівняти з Кубком світу. Тут емоційно набагато складніше виступати. Універсіада – це великі змагання, які дають можливість відчути себе як на Олімпіаді – тільки серед студентів. Але навіть якщо ти здобуваєш там нагороду, це швидко забувається. Кубок світу – інша справа, це престижніше і важливіше!
– У Парижі й поєдинок з Казахстаном в 1/4, і бій за третє місце проти Японії завершилися нашою перемогою з перевагою в один укол, але розвивалися вони абсолютно за різними сценаріями. Хотілося б почути про те, що відбувалося на доріжці з перших вуст?
– З Казахстаном у нас була рівна боротьба. Тут, гадаю, якраз і позначилася велика перерва в тренуваннях. Звичайно, ми не забули як фехтувати, але дещо втратили впевненість. Це особливо помітно, якщо порівняти як я діяв на попередньому етапі Кубку світу і зараз у Парижі. Я був впевнений у своїх уколах, рухах, прийомах, але моментами все одно перестраховувався. За рахунку 41:41 мені просто нагадали, що потрібно робити ті прийоми, які в мене виходять на сто відсотків. І я виконав свою роботу і завершив бій перемогою.
Що сталося в останньому бою з Японією? Я спортсмен такого плану, що мені легше фехтувати, коли моя команда трішки поступається. Якщо ви пам’ятаєте, нашу зустріч з Японією на попередньому Кубку світу, то тоді у нас якраз було «-1» перед останнім боєм. Я йшов на суперника і намагався закидати його своїми прийомами – з рештою ми перемогли. А тут вийшла інша ситуація. Ми вели багато уколів і я від початку у себе в голові неправильно побудував бій. Потрібно було починати як за рахунку 0:0. І не намагатися втримати перевагу, а просто перемагати. Я ж вирішив, оскільки ми ведемо «+11», я буду тягнути суперника на себе, десь відзахищаюсь, десь на дублях відпрацюю. Потім коли я побачив, що розрив скорочується і скорочується, сказав собі: «Стоп, фехтуй так, як ти вмієш». На щастя мені вдалося перевести дух і завершити зустріч за третє місце на нашу користь.
– Українська команда стала єдиною на цьому турнірі, хто зумів скласти серйозний опір майбутнім переможцям угорцям. Ми програли їм з різницею усього в три уколи, тоді як ті ж французи, фехтуючи у себе вдома – сім. Це був їх день, чи ми є свідками того, як оновлена угорська команда набирає обертів?
– Угорська збірна вже майже рік фехтує без досвідченого Андраша Редлі. Наскільки я розумію, він завершив кар’єру. Тож угорці вже якийсь час обкатували молоду команду на етапах Кубку світу. Якщо у нас постійно фехтують три найкращі спортсмени за рейтингом, то вони змінювали склад, пробували, як краще. У Парижі у них справді все горіло, відчувалося, як вони прагнули перемогти, один за одного горою стояли. Звичайно, у нас теж було бажання, але ми трішки не дотягнули. У Рейзліна травма коліна, він не міг викластися на повну. Та й ми усі не в найкращій формі, принаймні не такій, як коли разом у звичному режимі готуємося до стартів на нашій базі в Конча-Заспі. Але я не сказав би, що угорська команда сильно вирізняється на фоні інших. Так, той склад, який був у Парижі, переміг. Побачимо, що буде далі в Хайденхаймі. Адже на попередньому етапі угорці навіть в вісімку не попали. Тож такої стабільності як у нас – два старти поспіль в медалях, в угорців не спостерігаються наразі.
– Яне, де особисто вас застав початок війни, і розкажіть детальніше, яким був ваш шлях до Парижу?
– Ми були на зборі на олімпійській базі в Конча-Заспі. Вночі прокинулися від гуркоту. Через п’ять хвилин до нас забігли та сказали усім спускатися в укриття, почалося… Зрозуміло було, що в такій ситуації ні про які збори не могло бути й мови. Практично усі роз’їхалися по домівках. На момент початку військових дій моя молодша сестра і тато знаходилися у Харкові. А там було небезпечно. Тож я почав шукати шляхи, як їм вибратися звідти. П’ять днів вони провели в дорозі, спочатку Валкі, потім Дніпро, і нарешті Вінниця. Два тижні я зі своєю дівчиною і родиною провели там і далі рушили до Львова. Наші друзі-фехтувальники дали нам свою квартиру, а самі переїхали за місто.
Але попри увесь цей жах, що відбувався довкола, ми розуміли, що як професійні спортсмени, маємо продовжувати виконувати свою роботу. Гран-прі у Будапешті ми пропустили, і вже мало часу залишалося до Кубку світу у Парижі. Тоді ми почали шукати можливість організувати збір закордоном. А поки вирішувалося питання з нашим виїздом за межі України, я тренувався у Львові. Туди перебралося багато харківських спортсменів, троє зараз живуть вдома у Віталіка Свистіля, який був з нами у команді в Парижі.
– Останні роки ви тренувалися у столиці й представляли Київ, але серцем, наскільки я розумію, все одно з рідним Харковом.
– Так. «Уніфехт» – для мене як другий дім, там я робив свої перші кроки у фехтуванні, і по сьогоднішній день, коли повертаюся зі зборів додому, ходжу з татом у зал і отримую там уроки, точніше ходив… Коли побачив кадри руйнувань, на очі сльози навернулися…
– Розкажіть, як українську команду прийняли в Німеччині? Ваша молодша сестра, яка також займається фехтуванням, там разом з вами?
– Сестру запросили на збір в Катовіце (Польща). Там вона усім забезпечена, готель, їжа, тренування, допомагають волонтери. Щодо нашої команди, то (після турніру у Парижі українські шпажисти повернулися до Леверкузена – прим. НФФУ), ми знаходимося на базі «Баєр 04». Вона величезна, має кілька залів для різних видів спорту, зокрема спеціалізований для фехтування, де ми тренуємося разом зі шпажистами німецької збірної. Тут просто ідеальні умови, є навіть своя кухня. Федерація фехтування Німеччини потурбувалася про їжу для нас, а ще виділила нам добові. Ми приємно здивовані й неймовірно вдячні за такий теплий прийом. Окрім того, німці надали окремий автобус, щоб ми могли дістатися до Парижа. А готель оплатила вже Федерація фехтування Франції. Насправді ніхто не байдужий до того, що відбувається в Україні. Всі по трішки допомагають. Італійські спортсмени, бельгійці та представники багатьох інших збірних підходили до нас, цікавилися, як ми й також пропонували звертатися у разі необхідності.