Новоспечений бронзовий призер чемпіонату світу український шпажист Ігор Рейзлін розповів в інтерв’ю пресслужбі НФФУ, наскільки непростим був його шлях до другої в кар’єрі особистої нагороди світового ґатунку, пояснив, чому пропустить командний турнір в Каїрі, а також подякував хлопцям, які захищають країну на фронті й дають можливість спортсменам виступати на змаганнях.
– Побутує думка, що підтверджувати результат важче, ніж досягати його вперше. Чи відчули це на собі у Каїрі?
– Ці змагання взагалі дуже важко далися, не вперше в житті та напевно не в останнє я фехтував, маючи проблеми зі здоров’ям. Коліно, яке мене турбувало впродовж сезону, вдалося більш-менш вилікувати до Каїру. Але напередодні вильоту на чемпіонат світу у мене почав боліти лікоть. Це така ж проблема, яка була перед Олімпіадою в Токіо у Богдана Нікішина.
Зранку на розминці я зрозумів, що взагалі нічого не можу робити та був дуже засмучений. Розпочинав змагання з думкою хоча б перший бій зачепити – з Романом Александровим з Узбекистану. А потім під час наступного поєдинку з голландцем Трістаном Туленом було ще й жорстке зіткнення: гарда в гарду, лікоть дуже сильно прострілило, знадобилася заморозка. Хоча в принципі в кожній зустрічі була мінімум одна така ситуація, коли було дуже боляче. Тому те, що вдалося здобути медаль навіть сьогодні, не кажучи вже про вчора, здається дивом.
– Хотілося б з перших вуст почути про ваш турнірний шлях до п’єдесталу у Каїрі.
– Перші два бої дуже важко фехтувалося, я нічого не міг робити зі свого арсеналу прийомів, максимально беріг руку, уникав зіткнень. Далі стало трохи легше. Богдан Нікішин, який консультував мене під час змагань щодо травми ліктя, спираючись на власний досвід, казав, що часто спочатку буває важко і боляче, а потім рука ніби прогрівається і дозволяє хоча б щось робити.
– Чи не могли б ви детальніше розповісти про поєдинок 1/8 проти угорця Мате Тамаша Коха. І як вдалося взяти реванш за поразку у півфіналі Кубка світу в Тбілісі?
– Так, зі здоровою рукою я в нього виграти не міг. (Сміється). Насправді зробив висновки після поразки у Тбілісі. Тоді я з ним на змаганнях фехтував вперше, тренування не враховуються. Зрозумів, як він працює на доріжці, знайшов слабке місце і завдав туди кілька уколів.
– На відміну від Коха, з наступним суперником ви жодного разу в особистих змаганнях не зустрічалися, мається на увазі Фон Хой Сунєм з Гонконгу.
– Так, але розуміння, що з себе являє цей суперник, було. Гонконг раніше бував у нас в Конча-Заспі, також ми перетиналися з ним на зборах в Японії. Фон Хой Сунь – сильний боєць, він вже якийсь час демонструє фехтування досить високого рівня, був у трійці призерів на чемпіонаті Азії. Коли у кінцівці поєдинку йому вдалося відіграти пару уколів і впритул наблизитися в рахунку, я чув поради батька. Плюс згадав досвід подібних боїв, коли на останніх секундах супернику вдавалося відігратися. Я розумів, що самому потрібно діяти. Але оскільки через травму ліктя фехтував у спеціальному бандажі, ближче до завершення бою рука німіла і я не відчував пальців. Я бачив, що можна зробити, але не дуже виходило, влучав в гарду. Пощастило, що гонконжець не вистачило часу. Гадаю, якби він провів ще одну потужну атаку, то зрівняв би рахунок.
– А коли справа таки доходить до додаткової хвилини, як було у вас в півфіналі проти японця Казуясу Мінобе – це більше про пощастило – не пощастило чи ні?
– Можна сказати, не пощастило, що я змазав парад-ріпост, і коли влучив у маску, не загорілося, хоча могло. Щодо того, що японець останній укол завдав мені в стопу, то тут не спишеш на удачу. Суперник добре виконав прийом. Я в принципі очікував, що він пірне і хоча б одну спробу вколоти в ногу зробить. Чекав, чекав – і проспав, так склалося.
– Під час нагородження ви виглядали досить стриманим, залишився осад після поразки у півфіналі чи були настільки виснажені після боїв?
– Відверто кажучи, не було бажання якісь емоції проявляти на фоні того, що відбувається у нас на батьківщині. Я роблю усе від мене залежне, щоб показати результат і підняти прапор України. Але радіти, коли у нас вдома гинуть люди, я просто фізично не можу.
– Коли ми з вами спілкувалися в грудні і я запитала вас, чого побажаєте собі й вболівальникам на наступний рік, ви сказали, що мирного неба. Чи могли уявити тоді, наскільки актуальним виявиться ваше побажання?
– Що настільки, звичайно, ні. Насправді у нас в країні війна йде вже не перший рік, просто, можливо, не всі це усвідомлювали й не надавали такого значення, що на сході гинуть люди, поки це не торкнулося кожного. Що настільки все жахливо буде, не міг уявити і я. Величезна подяка хлопцям, які зараз захищають країну на фронті та дають нам можливість виступати на змаганнях.
– Попереду командний турнір, чи відчуваєте в собі сили з огляду на вище згадані проблеми зі здоров’ям ще раз вийти на доріжку в Каїрі?
– Я не братиму участі в командних змаганнях. Таке рішення прийняв старший тренер Володимир Васильович Станкевич. Він озвучив мені його ще вчора перед чвертьфіналом. Я сказав: “Ви бачите, що останні два бої рука давала мені фехтувати, цілком можливо, що я зможу виступити в наступні дні”. Але я цілком розумію Володимира Васильовича. Він переживає за команду і відповідає за результат. Якщо лікоть не дасть мені фехтувати, що теж виключати не можна, то хлопці залишаться втрьох. А оскільки сюди наша чоловіча шпага привезла п’ять спортсменів, можна і без мене виставити повноцінний склад. Тож для мене чемпіонат світу завершено, буду вболівати за колег по збірній, і як тільки повернуся на батьківщину займуся здоров’ям, за наступний місяць потараюся підлікувати коліно і лікоть, щоб максимально відновитися до нового сезону.