На бронзовій ноті завершився для української збірної чемпіонат Європи з фехтування, що проходив у турецькій Анталії. На третю сходинку п’єдесталу зійшла наша команда у жіночій шаблі. Пресслужба НФФУ поспілкувалася з однією зі співавторок цього успіху киянкою Юлією Бакастовою, яка, до речі вчора, 26 червня, відсвяткувала день народження, їй виповнилося 26!

– Юлю, вітаємо з днем народження! Кращого подарунку аніж медаль континентальної першості годі й уявити. Чи все ж подругам по команді вдалося вас якось здивувати?

– У день командних змагань в Анталії був день народження Олени Кравацької. Тому ця медаль більше подарунок для неї, і ми дуже старалися, щоб його зробити. Ну а мене вчора зранку команда зустріла тортом зі свічками, кульками та піснею. А потім ввечері ми посиділи у гарній італійській кафешці, поспілкувалися і чудово провели час. Там було багато апетайзерів та страв італійської кухні. М’ясо, яке готують тільки у Болоньї. Паста, равіолі, можна ще довго перераховувати, я не знаю, як ми звідти пішли. (Посміхається).

– Але ж сьогодні зранку все одно були на тренуванні?

– Так, звичайно, але мені здається, що мало хто з нас наважився поснідати. (Посміхається). Ми ще у п’ятницю повернулися з Анталії. Три дні відпочивали і сьогодні зранку у нас вже було перше тренування. А завтра їдемо на невеличкий збір, там будуть спортсменки з інших країн Італії, Франції, Іспанії. Крутий спанинг – це те, що нам зараз потрібно.    

– Ви проводите чи не найуспішніший сезон в кар’єрі, на усіх турнірах до чемпіонату Європи, окрім одного були у 64-х, на двох з них у 32-х і на одному зупинилися за крок від п’єдесталу, а саме у Хаммаметі. Чим Юлія Бакастова, яку ми бачили у минулі роки, відрізняється від тої, яка виходить на доріжку сьогодні?  

– Гарне запитання. Можливо, прийняттям себе і розумінням як можна взаємодіяти із самою собою. Мені знадобилося більше часу, щоб це усвідомити. Напевно, я стала старшою і моє фехтування більш зрілим.

– Для вас бронза Анталії стала другою в кар’єрі нагородою чемпіонату Європи. Можете порівняти відчуття, які були у вас коли ви чотири роки тому підіймалися на другу сходинку п’єдесталу у місті Новий Сад і зараз у Туреччині?

– Це зовсім різні відчуття. Тоді я була ще зовсім молодою спортсменкою і багато чого не усвідомлювала. Звичайно, я розуміла цінність нагороди. Але ми були тоді у якомусь потоку щастя. Та медаль теж була дуже довгоочікувана, але нинішня це взагалі щось особливе. Хоча в принципі для мене усі нагороди важливі незалежно від того на якого рангу змаганнях вони здобуті. Тому, що кожного разу ти переборюєш себе. 

– І тоді, і зараз ви були наймолодшою у складі. Але якщо у Новому Саді здебільшого виходили на заміну, то в Анталії фактично фехтували як другий номер команди після Ольги Харлан. Чи складно було впоратися з цією відповідальністю?

–  Так було складно, але я намагалася про це не думати та просто виконувала свою роботу. Я розуміла своє завдання, знала, що мені потрібно робити і як мені потрібно це робити. Думала про фехтування, а не про те, який я номер у команді, скільки ударів я пропустила чи скільки завдала. Тобто я була зосереджена на тому, що мені потрібно було робити на доріжці. У мене і всієї команди були певні цілі та завдання, практично усі з яких ми виконали. Трішки не вистачило нам у зустрічі з француженками, щоб ми могли поборотися за перше місце, а не за третє. Але я вірю, що усе попереду, тому що ми сильні. Українці, в принципі, сильна нація. Ми неодноразово це доводили, доводимо і будемо доводити! 

– Наша жіноча шабля, до речі, з вами у складі, востаннє була на п’єдесталі великих змагань у листопаді 2019 року на Кубку світу в Орлеані. Далі були коронавірус, непотрапляння на Олімпіаду, не надто вдалий початок сезону-2021/22, і з рештою… війна в Україні. На вашу думку, як і завдяки чому вдалося усе це подолати та показати медальний результат в Анталії?

– Завдяки тому, що ми разом! Адже тільки разом ми сильні. В одиночку важко щось зробити, чим більше людей з тобою, тим ти сильніший, тим більше людей вірять в тебе, і прагнуть того ж. В Італії ми якийсь час тренувалися з нашою командою з чоловічої шаблі. Я приходила в зал і у мене було відчуття, що я вдома, в Україні. Ми усі товаришуємо і підтримуємо один одного і я вважаю, що це дуже важливо і дуже потрібно особливо у такий складний час.  

– Хотілося б з перших вуст почути про те, як складався турнірний шлях української команди до бронзи чемпіонату Європи. Розпочнемо, звичайно, з поєдинку проти Польщі, якій в іншому складі, але ми програли на січневому Кубку світу у Тбілісі?

– Ми ту зустріч використали як досвід. Звичайно, неодноразово її передивилися і зробили висновки. Польських шаблісток ми добре знаємо, адже і до того з ними фехтували. Ми були готові боротися за кожний удар, тому і вийшов такий результат.

– Якби перед початку змагань вам показали турнірну сітку і запропонували зробити прогноз на те, хто вийде переможцем із зустрічі наших потенційних суперниць – Азербайджан чи Греція, кого б ви назвали?

– Відверто кажучи, я навіть не знаю. Греція має двох спортсменок у Топ-16 світового рейтингу. Тож можна було очікувати, що вони будуть йти удар в удар з Азербайджаном. З рештою гречанки тільки в останніх двох боях змогли перемогти. Хоча мені здається, що нам  було все одно з ким фехтувати. Ми були готові боротися з будь-якою командою.

– Вам раніше вдавалося вигравати бої у командних змаганнях 10:1, як ви це зробили з гречанкою Клері Мпену, перевернувши загальний рахунок з 5:10 на 15:11?

– Напевно, тільки на чемпіонатах України. На міжнародних стартах я такого не пригадую. В Анталії я не думала скількох ударів мені потрібно завдати, я просто була налаштована фехтувати та працювати на доріжці. І тільки коли після свого 15-го удару я поглянула на табло, побачила, що пропустила від суперниці лише один удар.

– З француженками вам не вдався останній бій, який був восьмим за ліком у зустрічі, проти Каролін Керолі. Які уроки ви засвоїли для себе на майбутнє і що зробите інакше наступного разу зійшовшись на доріжці з нею або зі збірною Франції?

– Буду впевненішою. Я по факту фрази з цією француженкою вигравала, але просто не запалювала свою лампу. Цей бій повинен мене навчити тримати свої емоції під контролем за такого рахунку, виходити та просто виконувати свою роботу.

– А чому може навчити такий бій як за третє місце з Угорщиною, а саме з Лізою Пустай, якій ви програли 0:5? І як вдалося після такого холодного душу вийти на доріжку вдруге і повернути ці «-5», перемігши Луцу Сюч з рахунком 10:5?

– Практично така сама ситуація, знову емоції та потрібно навчитися з ними домовлятися. Ці два бої дійсно стали для мене уроком і я візьму їх собі як досвід, що потрібно думати, що робити на доріжці, потрібно не переживати, а просто фехтувати.

– Після переможного удару Ольги Харлан у поєдинку за бронзу ви з дівчатами обійнялися і прокричали на камеру «Україна». Це був експромт чи домовились заздалегідь?

– Експромт. Не можливо описати словами, що ми відчували у той момент. Це величезне щастя і розуміння того, що твоя праця окупається і все, що ти робиш, через що проходиш, воно того варте.

– Після чемпіонату Європи ви повернулися в Італію. Для Ольги Харлан Болонья і клуб «Virtus Scherma» вже давно стали другим домом, а скільки часу знадобилося вам, щоб там адаптуватися?

– А у нас часу на адаптацію взагалі не було. Ми не мали можливості подумати, прийняти це, потрібно було одразу йти в зал і працювати. Адже попереду були турніри та ми розуміли, що вони нам потрібні й вони для нас важливі. Я, як тільки приїхала, відразу сказала Олі Харлан: «Я виконую усе, що нам кажуть, працюю на повну». І навіть попри те, що я два місяці не могла нормально тренуватися, я виконувала усю роботу, яку дівчата робили до цього. Я тиждень ходила з жахливою кріпатурою. Але я розуміла для чого я це роблю і навіщо це мені потрібно.

Хочу сказати величезне дякую клубу «Virtus Scherma», Олі Харлан за те, що вони зробили. А вони реально зробили для нас другий дім. Таких комфортних умов, такого розуміння і підтримки ми давно не відчували, для нас це було дуже цінно і важливо в такий важкий час. Андреа Теренціо турбувався за нас навіть коли ми ще були в Україні. Постійно переживав і писав. Він допоміг і з переїздом, і з тим, щоб облаштуватися в Італії.   

– На чемпіонаті Європи на тренерському містку з нашою командою були два тренери: Євгеній Стаценко та Андреа Теренціо. Як вам фехтувалося під їх началом?

– Андреа Теренціо, як справжній італієць, дуже емоційний. Євгеній Стаценко навпаки стриманіший. І насправді це круто, коли ти можеш поговорити з одним тренером, який більш емоційний і він тобі зі свого ракурсу все розкаже, а потім з другим, більш спокійним, і отримати пояснення вже з його боку. Чи коли в тебе самої емоції киплять, і потрібно заспокоїтися, можна звернутися до Євгенія. А коли навпаки треба завестися, ти йдеш до Андреа та отримуєш частку його енергії.    

– Якою мовою ви спілкуєтеся з Теренціо. Чи з’явилися вже у вашому лексиконі якісь італійські слова, а в його – наші?

– Взагалі ми спілкуємося англійською і стараємося її тут підучити, щоб розуміти один одного ще краще. Звичайно, якісь базові фрази італійською ми вивчили: привіт, спасибі, доброго дня, до побачення, як справи. Андреа знає «чотири-ріпост». (Посміхаться). Він теж вчить нашу мову потихеньку, питає як те чи інше слово звучить, йому цікаво.

Щодо того, як побудована наша робота, то він не намагається змінити наше фехтування, а старається розвинути наші сильні сторони та підтягнути те, що потребує вдосконалення. І з цим ми пов’язуємо нашу майбутню співпрацю.

– Шульга у фехтуванні не рідкість, але так вже сталося, що ви перша шаблістка, в українській збірній, яка фехтує лівою рукою з часів Ніни Козлової. Які плюси й мінуси в цьому?

– Зараз така кількість спортсменів, які фехтують лівою, що ти вже навіть не звертаєш на це увагу. Спокійно виходиш на доріжку і просто робиш свою справу. Я абсолютно все роблю лівою рукою, перевчати мене ніколи навіть не намагалися і коли я тільки прийшла на фехтування теж. Олександр Леонідович Оболенський навпаки був дуже радий, що я шульга, і одразу почав використовувати це у спарингах, щоб суперникам було більш незручно, як це раніше вважалося.    

– Чи спілкувалися з Олександром Леонідовичем після чемпіонату Європи?

– Звичайно, ми перекинулися парою фраз. Він зараз знаходиться у Києві. І йому доводиться думати дещо про інші речі. Але коли я повернуся в Україну, ми з ним обов’язково зустрінемося і все обговоримо. 

– Вам було 12, коли команда наших шаблісток на чолі з Ольгою Харлан здобувала феєричну перемогу у фіналі Олімпійських ігор у Пекіні-2008. Фехтування тоді вже було у вашому житті?

– Ні, але я дуже добре пам’ятаю той бій. Я прийшла додому, ввімкнула телевізор, знаючи, що там йде трансляція Олімпіади. І це було фехтування, фінал командних змагань в жіночій шаблі. Я переживала за наших дівчат, як за рідних, хоча тоді навіть і близько їх не знала. І була неймовірно щаслива, коли вони перемогли. А потім за кілька місяців моя бабуся запропонувала мені спробувати фехтування і так почалася моя історія.

– Як це було побачити Ольгу Харлан й інших наших шаблісток, за яких ви так вболівали на Іграх у Пекіні, наживо?

– Це було прям.. ого, це Ольга Харлан. Звичайно, я на неї дивилася, як на приклад, як на лідера, як на те, до чого потрібно прагнути. І зараз мені дуже приємно, що я її знаю з різних боків, не лише як титуловану спортсменку, але й як сильну підтримку та крутого друга. Це дуже цінно, що так сталося у моєму житті.   

– Наскільки нам відомо, деякий час ви працювали тренером у Клубі європейського фехтування у Києві. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.

– Мені було 19. Так склалися обставини, що потрібно було заробляти на життя і мені запропонували роботу тренером. Я працювала з маленькими дітками й мені це дуже подобалося. Я отримувала задоволення від того, що знайомила їх з фехтуванням, пояснювала що це таке, грала з ними, допомагала їм розвиватися. А потім через півтора року я потрапила у дорослу національну збірну, почала багато їздити по зборах та змаганнях і зрозуміла, що маю прийняти рішення: тренувати чи тренуватися. Я обрала друге, тому що розуміла, що хочу і можу. Тому я залишила тренерську роботу. Деякі з тих діток, з якими я працювала, продовжують займатися в інших тренерів, є такі, що поступили у спортінтернат, я продовжую слідкувати за усіма. Якщо перетинаюся на змаганнях, завжди питаю як справи, намагаюся підтримати, вислухати, чимось допомогти.