30 липня 2012 року увійшло в історію вітчизняного спорту як день, коли в України з’явилося перше і досі єдине олімпійське золото у фехтуванні в особистих змаганнях. Яскраву перемогу у Лондоні святкувала шпажистка Яна Шемякіна. Виправдовуючи, неофіційний титул Міс один укол, яке закріпилося за нею після сенсаційної перемоги на чемпіонаті Європи-2005, вихованка львівської школи фехтування, а надалі представниця Києва, чотири з п’яти боїв на шляху до найвищої сходинки п’єдесталу виграла з мінімальною перевагою. Ні до, ні після це не вдавалося ні одній олімпійській чемпіонці в жіночій шпазі, а ми нагадаємо, що цей вид у програмі Ігор, починаючи з Атланти-1996.

На фехтувальній арені Виставкового центру Лондона ExCeL стояла мертва тиша, фінал особистих змагань у жіночій шпазі затримувався приблизно на годину. Перемігши перший номер світового рейтингу китаянку Сунь Юйцзе (14:13) українська шпажистка Яна Шемякіна спокійно відправилася залаштунки, готуватися до, можливо, головного поєдинку у своєму житті. А тим часом у другому півфіналі, олімпійська чемпіонка Пекіна-2008 Брітта Хайдеманн невідомим для законів фізики способом зуміла завдати трьох уколів за одну секунду своїй суперниці Сін А Рам. Та, зрозуміло, не погоджувалася, і поки розглядався протест корейської делегації, спортсменка сиділа на доріжці та втирала сльози. З рештою із залу її вивів на той момент генеральний секретар Міжнародної федерації фехтування (FIE) представник України Максим Парамонов.

Яна Шемякіна весь цей час провела разом з тренером Андрієм Орліковським. Напередодні вона дивилася нагородження у жіночій рапірі та чоловічій шаблі і думала, як же це круто стати олімпійським чемпіоном! Певне передчуття, що й вона підніметься на лондонський п’єдестал у неї було, як вона сама пізніше зізнається, але чомусь здавалося, що на третю сходинку. Можливо, тому що напередодні її привітали з бронзою, переплутавши з нашою представницею у кульовій стрільбі Оленою Костевич.

На щастя, жодних суперечливих моментів у фіналі не було. Спортсменки навіть не просили суддю подивитися відеоповтор. Достроково завершивши першу трихвилинку через пасив, вони трішки активізувалися. Яна відірвалася на два уколи (4:2), але  німкеня змогла ліквідувати відставання і до завершення основного часу вони підійшли з рівним рахунком – 8:8.

«У Яни усі бої на Олімпіаді були на розрив аорти, – скаже пізніше її тренер Андрій Орліковський. – У двох вона вела два уколи. Потім перевага танула і мені доводилося трохи напружити голосові зв’язки. Але у фіналі я вже не кричав. Видно було, що Яна нічим не поступається Брітті. Вона ж на фехтувальній доріжці з’явилася не раптово, неодноразово здобувала медалі Кубка світу. Європейські першості для неї складалися краще, ніж чемпіонати світу. Там чогось трішки не вистачало, дуже часто одного уколу. Сьогодні доля повернула нам усі борги..»

Пріоритет у додаткову хвилину комп’ютер віддав Хайдеманн. У першій фразі загорілися обидві лампи, а у другій – український сектор на трибунах закричав від захвату, випад з прогибом, лише зелене світло і Яна Шемякіна – олімпійська чемпіонка Лондона!

Відтоді минуло 10 років, сьогодні у колекції Шемякіної окрім золота Ігор-2012, дві бронзи чемпіонату світу – особиста-2014 та командна-2015, чотири медалі першості континенту, три золота та дві бронзи «Гран-прі», а також 11 індивідуальних нагород Кубка світу. А ще вона мама двох чудових донечок. Даша та Серафима народилися 10 серпня 2017 року з різницею в одну хвилину. Попри материнські клопоти, а виховувати двійнят ой як непросто, Яна і сьогодні продовжує фехтувати й захищати на міжнародній арені честь збірної України.

Інтерв’ю журналу “Олімпійська арена” відбулося через кілька днів після того, як 36-річна Шемякіна разом з дебютантками Владою Харьковою, Юлією Свистіль та Інною Бровко здобула бронзу чемпіонату Європи в Анталії – першу нагороду України у командних змаганнях в жіночій шпазі континентального ґатунку із Залаегерсегу-2005.      

ЗАБУТІ ВІДЧУТТЯ

– Яно, що це за відчуття повернутися на європейський командний п’єдестал через 17 років після першої медалі у Залегерсегу?

– 17 років… вражаюча цифра, але для мене вони пролетіли як три дні. Хоча за цей час дуже багато всього змінилося. Фехтування стало більш швидкісним, спортсменки стали фізично сильнішими. З рештою і я сама стала іншою, значно досвідченішою. З 2005 року ми з командою підіймалися на п’єдестал лише на чемпіонаті світу, були бронзовими призерками 2015-го року. На чемпіонаті Європи увійти до трійки нам ніяк не вдавалося.

У Анталії усе почалося з перемоги в особистих змаганнях Влади Харькової. Це був її день, я не знаю, хто б міг її зупинити на шляху до золота чемпіонату Європи. Влада своїм успіхом усіх нас надихнула, ми були налаштовані на боротьбу, фехтували, як одна команда. Якщо у когось з дівчат щось не виходило, інші підтримували.

– 2005 року ви були наймолодшою в команді, а зараз навпаки. Наскільки це різні ролі?

– Дуже різні. В Анталії я переживала, щоб не підвести молодих дівчат. Розуміла, оскільки я найдосвідченіша, вони будуть на мене дивитися. І якщо у мене фехтування не піде і я складу руку, вони можуть зробити так само. Тож мені потрібно було тримати себе в руках і налаштовуватися на наступний бій, навіть якщо у попередньому не все вийшло.

– Богдан Нікішин, чемпіон світу, учасник чотирьох Олімпіад, а з цього сезону старший тренер жіночої шпаги, налаштовуючи команду на бій за бронзу, зауважив, що коли фехтуєш на подіумі це зовсім інший емоційний стан і що лише ви знаєте, що це таке.  А ви відповіли, що вже забули, як воно виходити на доріжку у світлі прожекторів, коли весь зал дивиться на тебе. Справді відчували сильний мандраж?

– Так! Річ у тім, що після декретної відпустки я багато боїв програвала одним уколом. І вважаю, що програвала не у фехтуванні, а через те, що була невпевнена у своїх діях. Можливо, це пов’язано з паузою, яка у мене була у зв’язку з народженням дітей, можливо, позначилося те, що через коронавірус ми півтора року практично не мали змагальної практики. Окрім того, через війну я три місяці не фехтувала, адже не знала, що буде далі. А спортивний процес має бути безперервним. І чим старший спортсмен, тим менше має бути пауз. Я справді призабула ці відчуття, і що таке командні змагання, треба було все починати ледь не з нуля.

За кар’єру я мала можливість працювати з різними тренерами та хочу сказати, що Богдан Нікішин – молодець! Я можу уявити як йому було важко з нами на початку, адже працювати з жінками це ще те випробування для нервової системи, але він починає звикати. Він свій досвід як спортсмена дуже добре застосовує вже на тренерському містку, особливо коли під час зустрічей ми нашим маленьким колективом вболіваємо за того, хто у той момент знаходиться на доріжці. Коли щось не виходить, він ніколи не показує нам своїх емоцій. Не знаю, може мені здалося, але я помітила, що він відвертається, напевно щось самому собі говорить, і через секунду вже абсолютно спокійно підказує нам далі.

«У ПЕКІНІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЦЕ КІНЕЦЬ ЖИТТЯ»

– Перш ніж перейти безпосередньо до подій 30 липня 2012 року, хочу повернутися ще на чотири роки назад. Пригадую, як через кілька місяців після Олімпіади-2008 ми йшли разом з якихось змагань у столичному ЦСК ЗСУ і ви сказали: «Якщо хочете запитати про Пекін, питайте, вже можна, відболіло». Як гадаєте, якби ви так сильно не обпеклися на своїх перших Іграх, у вас вийшло б взяти золото Лондона?

– Гадаю, що ні. Зараз я розумію, що пекінський досвід насправді став для мене позитивним. Адже без поразок не буває перемог. Після цього я повністю переосмислила, як потрібно налаштовуватися на Олімпіаду. Хоча наступні Ігри після Лондона у мене не склалися.

По перше, дуже важко підтвердити такий результат, по друге, я знову припустилася помилки. Коли дізналася, що у Ріо моєю першою суперницею буде американка Кортні Херлі, всі мої думки були лише про це. Оскільки за статистикою, я ніколи в неї не вигравала в особистих зустрічах. А в командних я просила, щоб мене не ставили на один бій із нею, бо це був кінець.

У Ріо було таке відчуття, що я приїхала лише з цією американкою фехтувати. Мені будь-що треба було в неї виграти. І я це зробила, видихнула, але вже наступного поєдинку поступилася суперниці, з якою думала, що впораюся, це була японка Нозомі Накано.

 Повертаючись, до вашого запитання, скажу так, коли на Олімпіаді-2008 я програла у першому ж бою представниці Панами, мені здавалося, що це кінець мого спортивного життя. Але, коли здобула золото у Лондоні, зрозуміла, що пекінський провал став поштовхом для мене працювати ще більше і знайти у собі сили, яких раніше не було.

«ІСТОРІЯ, ЯКУ Я НАПИСАЛА ВЛАСНОРУЧ»

– 30 липня 2012 року для вас це було як вчора, чи навпаки, як у минулому житті?

– Я ніколи спеціально не передивляюся свої олімпійські бої, це було давно, я відтоді дуже змінилася. Так, це був чудовий день, напевно, найкращий у моєму спортивному житті. Це історія, яку я написала власноруч разом зі своїми тренерами, звичайно. Олег Лопатенко, мій чоловік, доклав чимало зусиль, щоб моя олімпійська мрія стала реальністю. І звичайно ж Андрій Вікторович Орліковський. Це людина, яка повірила в мене і допомогла мені стати тим, ким я є. Навіть коли інші казали, що я не буду фехтувати, він вірив в мене і вірить по сьогоднішній день.

– Пам’ятаєте свою першу думку, коли прокинулися вранці 30 липня 2012 року? Було передчуття, що це буде ваш день?

– Я люблю фехтувати в першій половині дня, адже поки чекаєш, можна перегоріти. У день змагань в Лондоні я прокинулася дуже рано і розуміла, що до 11-ї години, коли мав відбутися мій перший бій, це майже пів життя треба прожити. Я пішла поснідала і потім мені дуже допомогла розім’ятися подруга по команді, яка не виступала в особистій першості, Анфіса Почкалова. Вона фехтує у моєму стилі – ручкою, де надзвичайно важливо відчувати дистанцію. При чому вона сказала, що готова провести стільки тренувальних боїв, скільки мені буде потрібно. І потім, коли я далі на розминці фехтувала з росіянкою Анною Сівковою, і виграла 5:0, вона мені сказала: «Яно, це твій день!» У мене дійсно всі уколи горіли, і тоді я відчула, щось може бути.

– Коли ви виходили на доріжку у Лондоні, золото чемпіонату Європи-2005 було вашим найвагомішим досягненням, тоді як серед суперниць були чемпіонка світу-2009 росіянка Любов Шутова, володарка срібла попередньої Олімпіади Ана Марія Бринза-Попеску з Румунії, чинна чемпіонка континенту її співвітчизниця Сімона Герман, перший номер світового рейтингу китаянка Сунь Йюцзе та олімпійська чемпіонка Пекіна-2008 німкеня Брітта Хайдеманн. Їх титули вас взагалі не бентежили?

– Я розуміла, що мені потрібно показати своє найкраще фехтування незалежно від того, хто стоїть на іншому боці доріжки. І якщо я це зроблю, то можу виграти в будь-кого.

СТАЛЕВІ НЕРВИ І ЖОДНИХ СУМНІВІВ

– На шляху до олімпійського золота чотири з п’яти боїв ви виграли одним уколом. Майстринею інтриги ви стали волею обставин чи це була свідома тактика, витоки якої слід шукати на переможному для вас чемпіонаті Європи-2005? Там теж у вас три поєдинки були виграні з мінімальною перевагою.

– У Лондоні в мене була дуже важка гілка у турнірній сітці. З такими сильними спортсменками неможливо було досягти різниці, скажімо, у п’ять уколів. Хоча на Олімпіаді в принципі не має слабких суперниць і усі приїжджають з однією метою – виграти, навіть з таких країн як Панама, що я дуже добре зрозуміла після Пекіна (Яна Шемякіна на тих Іграх поступилася у першому раунді 13:15 Джессіці Хіменес – «ОА»). І вони не дивляться, що ти в трійці у світовому рейтингу, просто фехтують і виграють, настільки велика в них жага до перемоги. Треба мати сталеві нерви, щоб перемагати на пріоритеті. Ти на чемпіонатах Європи іноді губишся, як я зараз в Анталії, а на олімпійському турнірі напруга в рази вища! Найменші вагання – і все. 

– Ви як ніхто, напевно, розумієте, як важко зараз нашій олімпійській чемпіонці Ользі Харлан, яка все ж знайшла у собі сили повернутися на доріжку після невдачі у Токіо-2020.

– Так! Окрім того, що важко повертатися після невдачі та перерви, так у шаблі до того ж взагалі не має місця ваганням. Засумнівався на якусь частку секунди – і судді одразу це бачать. У шпазі теж потрібно виходити на доріжку впевненим, але у шаблі інакше просто не можна. Оля стільки років була в топі, зараз непростий період у її кар’єрі, не має нагород, до яких вона сама звикла та усіх нас привчила. Але вона боєць з великої літери, і я вірю, що вона здолає будь-які труднощі, які виникнуть у неї на шляху!

– 30 липня 2012 року запам’яталося прихильникам фехтування ще однією подією, а саме безпрецедентною затримкою другого півфіналу між німкенею Хайдеманн та кореянкою Сін А Рам. Надалі це спричинило зміну правил і час почали рахувати до сотих секунди. А як, на вашу думку, ця ситуація позначилася на долі золота Олімпіади?    

– Мені завжди з кореянками було важко, я більше програвала, ніж вигравала в них. З Сін А Рам зокрема мені було незручно фехтувати. З німецькою шпажисткою я почувалася впевненішою, адже частіше виходила переможницею з наших з нею зустрічей. Тобто для мене було краще, що у другому півфіналі виграла Хайдеманн. Щодо непередбачуваної затримки, то я в той момент відключилася від часу, плеєр, музика. Ти не дивишся на годинник, а просто чекаєш, коли тебе викличуть.  

 – Як часто після олімпійського фіналу ви застосовували на доріжці випад з прогибом, який з рештою приніс вам перемогу у Лондоні-2012?

– Жодного разу! Я хотіла і пробувала, але коли думаєш, не вдається, це має виходити само по собі, природно.

СМАК ПЕРЕМОГИ

– Я пам’ятаю, як цитуючи олімпійську чемпіонку з боротьби Ірину Мерлені, яка в одному з інтерв’ю сказала: «Щоб досягти мети, треба собі її уявляти», ви розповідали, що наслідували її приклад. Як саме виглядала мить олімпійського тріумфу у ваших фантазіях?

– Мерлені візуалізувала щовечора перед сном, як їй на шию одягають золоту медаль і на її честь звучить гімн України. Я так само уявляла це собі час від часу, і от науявляла. (Посміхається). Але у мене не було якихось фантазій, як, наприклад, застрибнути на суддю, що зробила Ірина Мерлені, або аля реверанс виконати, як нещодавно наш шпажист Володимир Станкевич після перемоги на Кубку світу у Тбілісі.

– В одну мить з талановитої дівчинки зі Львова, яку знали лише у фехтувальних колах, ти перетворилася на улюбленицю всієї України. Як це було?

– Це було круто! Добре, що тоді світ ще не знав, що таке коронавірус і ми могли відчути смак перемоги на повну. Хоча мені, відверто кажучи, публічне життя та шоубізнес не дуже подобаються. Але, звичайно, це яскрава сторінка в житті, приємні спогади та гарні фотографії, які лишилися на згадку.

– Пригадую, як на початках вашої спортивної кар’єри, побачивши екіпіровку збірної України на вулицях рідного Львова, люди вас сплутали з Яною Клочковою і вже у Лондоні ще перед доленосним 30 липня прийняли за Олену Костевич. Відтоді, сподіваюсь, таких курйозних випадків вже не траплялося?

– Ні, вже не було такого. (Сміється).

МАМА-ЧЕМПІОНКА

– Які почуття викликають зараз у вас кадри олімпійської хроніки, коли бачите на великому екрані під час офіційних заходів чи урочистостей миттєвості свого тріумфу, коли чуєте, як оголошують: олімпійська чемпіонка Яна Шемякіна?

– Такі речі завжди викликають позитивні емоції, особливо зараз, коли мої діти стали вже старші та розуміють, що це таке. Я їм пояснюю, щоб таку медаль здобути, потрібно дуже багато працювати. До речі, вони дивилися трансляцію церемонії нагородження на чемпіонаті Європи в Анталії. І мені дуже приємно, що вони будуть мати маму як взірець і сподіваюсь, стануть кращими за мене у спорті чи в якійсь іншій сфері життя.

– До маминих знарядь праці вони інтерес проявляють?

– Мої донечки дуже різні за характером. Даша більш подібна на мене, видно, що прагне бути кращою у всьому. Ми зараз якраз гуляємо у парку, вона висить на турніку і перебирає руками та поки це не зробить, не заспокоїться. А Сіма собаку тримає в руках, любить її виховувати. Як я жартую, у мене троє дітей, ще наша домашня улюблениця Майлі. Я воджу донечок на художню гімнастику, як мінімум для того, щоб вони росли здоровими, а далі час покаже.

– Ми вже знаємо одну дівчинку, яку в дитинстві батьки-дзюдоїсти водили на художню гімнастику – це чемпіонка світу, Європи та бронзова медалістка Олімпійських ігор  з дзюдо Дар’я Білодід?

– Так, я теж чула цю історію. (Посміхається). Коли доньки були зовсім маленькі, бабуся і дідусь подарували їм пластмасові шпажки, але зараз вони вже розуміють, що вони не справжні. Приходять зі мною на тренування, ми пробуємо з ними фехтувати для забавки, без зброї, звичайно. Недавно робили разом випади, їм сподобалося. Але для фехтування вони ще замаленькі.

– Вашим донечкам скоро виповниться п’ять років. Якщо їх запитати ким працює мама, що вони скажуть?

– Зараз дізнаємося. Даша, чим мама займається? «Розмовляє.» – відповідає дівчинка. Ні, не зараз, а взагалі. «Фехтуванням». Бачите, знають.

– Якщо донечки ще замалі для фехтування, то племінниця Софія Махлай-Шемякіна вже робить перші успіхи на доріжці зі зброєю в руках.

– Так, вона фехтує у моєму стилі, ручкою, тренується, як і я в Андрія Вікторовича Орліковського, а також Зоряни Степанівни Семеряк в Академії фехтування у Львові. Вона молодець, посіла сьоме місце у віковій категорії U-13 на останніх змаганнях у Вроцлаві. Я переплутала якось і сказала, що восьме. А вона: «Яно, ти що! Не восьме, а сьоме!» (Сміється). Я тоді якраз була у Польщі. Щоправда, змогла подивитися лише перший тур змагань, але мені дуже сподобалося, як вона фехтує.

МАСКА – У МУЗЕЇ, МЕДАЛЬ – У БАНКУ

 – Купальник, в якому Лілія Подкопаєва здобувала золото Атланти, ми могли бачити на виставці під час проводів нашої збірної на Ігри у Пекін-2022. Одна з лиж, на якій Олександр Абраменко виграв золото Пхьончхану зберігається в Олімпійському музеї Лозанни. А де можна побачити костюм, маску та шпагу, якою ви завдали вирішального уколу у фіналі Олімпійських ігор у Лондоні-2012?

– Маска у музеї на олімпійській базі в Конча-Заспі. Одна олімпійська шпага в мене, друга – в Андрія Вікторовича. Зараз фехтувальна екіпіровка та інвентар вже не в такому дефіциті як тоді, коли я починала. Деякі свої речі ми віддаємо, і зокрема я – племінниці, але в принципі у цьому вже не має такої потреби. Все є у вільному доступі й батьки, які мають можливість, купують для своїх дітей усе нове.

 – Після церемонії нагородження ви якийсь час не випускали  олімпійську нагороду з рук і казали, що навіть спати з нею готові, тепер як часто згадуєте про неї?

– Через пару років після Олімпіади у нас обікрали квартиру і багато всього забрали. Не знаю чи то злодії виявилися порядними, чи вони просто мою золоту олімпійську медаль не помітили. Хоча вона лежала просто серед речей, які вони взяли. Після цього ми її віднесли у банк в камеру зберігання, інколи я її забираю, дивлюся, чи все добре, переконуюся, що вона лишилася така як була.

– Спортсмени здебільшого люди забобонні, але мало хто зрівняється з хорватським тенісистом Гораном Іванишевичем, який свято вірив, якщо він виграв матч, то має повторювати усе, що він робив напередодні, включно з їжею, розмовами та навіть переглядом телебачення. 2001 року, коли він переміг на «Вімблдоні», йому довелося усі два тижні турніру дивитися зранку «Телепузиків». Ви ніколи не думали про те, щоб скористатися цим досвідом? 

– Серйозно?! (Сміється). Я не забобонна, принаймні точно не настільки, щоб щоранку дивитися «Телепузиків». Є певні речі які я роблю або не роблю, наприклад з часом я зрозуміла, що мені краще не снідати перед змаганнями. Мені так зручніше і краще для фехтування. Але буває не поснідаєш і програєш, тому це теж залежить від самопочуття.

– Ми знаємо чимало прикладів у різних видах спорту і фехтуванні зокрема, коли люди, які вигравали чемпіонати світу та Європи, але так і не змогли за всю свою кар’єру здобути хоча б якусь медаль на Іграх. Тож яким все ж треба бути, щоб зійти на олімпійський п’єдестал – супер сильним чи супер везучим?

–  Не знаю, можливо в інших видах спорту не так, але у нашому я нерідко чула від тренерів: «У мене такий класний учень, настільки працьовитий, настільки талановитий, а от на змаганнях програє – і все!» А є зворотні приклади спортсмени, які не дотримуються режиму, не так багато тренуються, все виграють. Але коли мова йде, про такий турнір, як Олімпіада, тут має скластися пазл. Потрібно не лише дуже добре фехтувати, але й правильно себе налаштувати, щоб не були надмірних хвилювань. Спортсмен має скластися як особистість, вміти тримати свої емоції під контролем, щоб жага до перемоги не затуляла холодний розум.

– А на вас особисто чий бій на Олімпійських іграх справив найбільше враження?

– Мені запам’ятався бій Богдана Нікішина зі швейцарцем Беньяміном Штеффеном за вхід у вісімку в Ріо-2016, коли він програючи 7:14 зумів зрівняти рахунок 14:14. Але потім отримав укол. Це було настільки прикро, що мені хотілося плакати, я не знаю, що хотілося йому… Другий такий вражаючий бій – це фінал чоловічої шпаги на тій же Олімпіаді, коли угорець Геза Імре у свої 41 фехтував з 20-річним Пак Сан Йоном з Кореї. Він вів 14:10 і програв 14:15. Це була його остання в кар’єрі Олімпіада. Але він так і не зміг вибороти золоту медаль. Хоча з іншого боку у моєму виді маємо приклад румунки Ани Марії Бринзи-Попеску, яка попрощалася з великим спортом після Токіо-2020. Вона теж хотіла і, головне, могла здобути золото на своїй останній Олімпіаді. Але поступилася у фіналі, також одним уколом, Сунь Івень з Китаю. Проте як вона сама сказала пізніше: «Востаннє я стояла на олімпійському п’єдесталі в особистих змаганнях ще в Пекіні. Стільки років у мене не було медалі, тож це срібло для мене на вагу золота!»

«ФЕХТУВАННЯ – ЦЕ МОЄ ЖИТТЯ, ПАРИЖ-2024? ЧОМУ Б І НІ!»

– Після Лондона-2012 у вашій кар’єрі була ще одна, хоч і не така успішна, Олімпіада у Ріо. А у Токіо нам не вдалося відібратися командою, тож туди поїхала лише одна представниця України Олена Кривицька. Яке враження залишили Ігри-2020, за якими ви спостерігали біля екрана телевізора?

– Це була досить важка Олімпіада. Спочатку її перенесли на рік. Хтось на неї відібрався, але не зміг виступити через COVID-19. Я мріяла потрапити у Токіо. Мені здавалося, що це має бути Олімпіада наступного століття. Коронавірус, звичайно, вніс свої корективи, гадаю, японці не змогли втілити в життя багато з того, що планували. У моїй пам’яті ці Ігри залишаться, як історія. Ми на них не відібралися, хоча могли. Чому так сталося? Можливо, позначився брак змагальної практики, адже турнірів через корону практично не було, можливо, вплинули й інші фактори. Але ми зробили все, що могли. Просто у фехтуванні олімпійський відбір дуже важкий. Франція – надзвичайно сильна команда, але вона також не кваліфікувалася в Токіо. Хотілося б вірити, що правила відбору дещо зміняться, щоб європейським командам, серед яких сильних більше ніж на інших континентах, стало легше потрапляти на Олімпіаду. 

– За рік після Ріо ви стали мамою і нібито не збиралися повертатися на доріжку. Але знову взяли до рук шпагу і продовжуєте її тримати, навіть попри те, що не вдалося відібратися у Токіо. Що змушує вас знову і знову коли здавалося б вже є інші турботи і є головна нагорода, про яку мріють усі спортсмени, вставати зранку і йти на тренування?

– Насамперед я люблю свій вид спорту, мені подобається сам процес. Фехтування – це моє життя, я себе добре почуваю, я завжди прагнула перемагати й зараз прагну, але у ролі мами це вже інші емоції. Хочеться, щоб діти брали приклад, дивлячись як я фехтую. Хоча я гадаю, що це буде ще недовго.

– Геза Імре зумів зійти на олімпійський п’єдестал майже у 42. Чому б вам не спробувати підкорити Париж-2024?

– Головне, щоб не було травм, а так, звичайно, можна. Окрім того, не слід забувати, що існує конкуренція, зараз за рейтингом я потрапляю в команду. Але якщо мені не вистачатиме очок, я не хочу, щоб мене брали на міжнародні змагання за минулі заслуги. Поки я проходжу внутрішній відбір, поки у мене є бажання фехтувати, поки тренери у мене вірять, чому б і ні!  

Анна Савчик для журналу “Олімпійська арена”