На минулому чемпіонаті Європи, який проходив у Дюссельдорфі-2019 (наступні два роки змагання не проводилися через коронавірус), Дмитро Пундик, який є володарем двох командних нагород ЧЄ (2010, 2013) та чемпіоном Всесвітньої універсіади (2011) у команді, виступав ще як учасник, а до турецької Анталії їде вже як старший тренер національної збірної з чоловічої шаблі.
Про перехід з доріжки на тренерський місток, про те, як наша олімпійська чемпіонка Ольга Харлан організувала збір в Італії для його підопічних, яких початок війни, як і його самого, застав в Україні, а також про підготовку до чемпіонату Європи, він розповів в інтерв’ю пресслужбі НФФУ.
– Вчора ми приїхали у Мадрид, – розповідає Дмитро Пундик. – Сюди нас запросила на збір перед чемпіонатом Європи, взявши усі витрати на себе, Федерація фехтування Іспанії. Разом зі мною тут чотири спортсмени, які виступатимуть в Анталії – Андрій Ягодка, Юрій Цап, Богдан Платонов та Василь Гумен. Тренування будуть проходити на місцевій олімпійській базі – на кшталт нашої Конча-Заспи. Тут є окремий зал для фехтування на вісім-десять доріжок, а також тренажерна зала, сауна, тобто усе, що потрібно для підготовки. Кожного дня у нас по два тренування, окрім неділі, і так до 15-го червня, після чого ми вилітаємо до Анталії.
– У якій формі зараз перебувають наші провідні шаблісти та скільки днів випало з їх підготовки, через війну в країні?
– 25 лютого у нас якраз мав початися збір, але, як ви розумієте, в цей час було вже не до тренувань. У нас в команді спортсмени з тих міст, в яких йшли обстріли. Ягодка – з Одеси, Цап і Платонов – з Миколаєва. У Києві звідки Василь Гумен та Олексій Стаценко, і де знаходився я сам, також було неспокійно. Десь півтора місяця зовсім випали з нашого тренувального процесу. А потім я почав шукати можливості відновити роботу. Спочатку думав запросити спортсменів до себе на батьківщину у Нетішин. Там було більш-менш спокійно. Але тут нам на допомогу прийшла Ольга Харлан, за що їй величезна подяка! Вона запросила нас в Італію, а саме у клуб «Virtus Scherma», де зараз наша жіноча шабля готується до чемпіонату Європи. Ми провели там близько місяця. Для української команди, а нам вдалося вивезти туди десять людей, зняли будинок. За цей час наші спортсмени встигли взяти участь у двох турнірах – Кубку світу у Мадриді та Гран-прі у Падуї, з поїздками на які нам також дуже допомогла Федерація фехтування Італії.
– Чоловіча шабля і так найбільше постраждала в цьому сезоні через скасування змагань. Відбулося лише два Гран-прі та три Кубки світу, один з яких у Будапешті до того ж змушена була пропустити команда України. Які висновки ви встигли зробити для себе, як старший тренер?
– Різні… на момент початку війни у нас був чіткий план підготовки, ми знали скільки спортсменів ми можемо вивезти на змагання, скільки у нас резерву. Я сподівався на конкуренцію в команді, хлопці мали розуміти, щоб потрапити в основний склад, їм потрібно тренуватися і добре виступати. А далі сталося те, що сталося. Так, можливо ми постраждали трішки більше, ніж інші види, до війни у нас результат був кращий, зокрема вісімка на Гран-прі в Орлеані Андрія Ягодки. Але після того, як ми місяць попрацювали в Італії, на турнірі в Падуї з тих, хто претендував на потрапляння в команду, двоє – Цап і Ягодка пройшли у 32, Стаценко, який перед цим вибив з боротьби Платонова – в 64. Можна сказати, удача зіграла з нами злий жарт, двоє наших зійшлися в одному поєдинку на міжнародних змаганнях. Але це спорт, так буває.
– Зазвичай на головних стартах сезону тренери спираються на досвід командних зустрічей на етапах Кубка світу. А у нас їх було лише дві. Наскільки це ускладнює завдання в Анталії?
– Сильно ускладнює, ми майже не мали командних спарингів, як на змаганнях, так і на зборах. А вони дуже необхідні, щоб зрозуміти, хто в якому стані перебуває саме з точки зору фехтування в команді, тому що особисті та командні змагання це зовсім різне відчуття у спортсмена. Але підготовка йде, команду ми вже продвилися на чемпіонат Європи. І я вірю в те, що буде прогрес.
– Чи можна сказати, що ми будемо представлені найсильнішим складом в Анталії. Чи все ж четвірка могла б виглядати інакше, якби усе йшло за планом?
– Перед початком сезону, обговорюючи стратегію роботи з головним тренером збірної, я запропонував возити на змагання чотирьох основних спортсменів і чотирьох найкращих представників резерву, для того, щоб була конкуренція за місце в команді й ми могли вибирати. Але у підсумку, як ви вже зазначали раніше, ми взяли участь лише у двох Гран-прі та двох Кубках світу. Тож довелося виходити з того, що є. З рештою усі наші шість дорослих спортсменів брали участь в одних і тих самих змаганнях і мали рівні шанси. Так, можливо, комусь із молодих не вистачило, але я не думаю, що це суттєво вплинуло б на рейтинг, хіба що на четвертий номер.
– У нашій четвірці в Анталії буде один спортсмен, для якого це дебютний чемпіонат Європи, а саме Василь Гумен. Процес адаптації у дорослому фехтуванні нашого чемпіона світу серед кадетів-2019 та чемпіона Європи серед юніорів-2020, йде своєю чергою чи все ж є якісь проблеми?
– Проблеми є, ми хотіли залучати його до дорослих змагань ще минулого сезону. Звичайно не до всіх, адже він ще міг виступати по своєму віку. Але план був поступово витягувати його з юніорів і показувати, що таке доросле фехтування, аби він звикав до нього. Проте спочатку коронавірус, потім війна… Звичайно, це не найкращим чином позначилося на його емоційному стані. Але він залишився з нами в Італії. І на останніх двох турнірах виглядав не гірше ніж Стаценко чи Каракай, які потенційно також претендували на участь в чемпіонаті Європи. Очок він набрав більше, тож виглядало цілком логічним дати йому можливість спробувати сили в Анталії.
– На останньому чемпіонаті Європи, який проходив у 2019 році у Дюссельдорфі, ви ще самі фехтували. Якби тоді вам хтось сказав, що на наступну континентальну першість приїдете вже у ролі старшого тренера команди, як би відреагували?
– Я б засміявся. Усе вирішувалося досить швидко. Відверто кажучи, я вже не збирався продовжувати спортивну кар’єру і про тренерську також не замислювався. Але так склалися обставини, з’явилася можливість працювати з командою. Я поговорив з багатьма людьми та усі вони, сказали, чому ні. Поки є час, спробуймо щось змінити. На той момент ще був результат у кадетів та юніорів, зокрема у Василя Гумена. І дуже не хотілося втратити це покоління. Ми на собі відчули, що таке загубити доросле фехтування і дуже переживали, щоб те саме не сталося з нашою молоддю.
– Зараз основу збірної складають ті спортсмени, з якими ви разом виступали, а один серед них навіть старший за вас на рік – Андрій Ягодка. Як це в один момент перетворитися зі співкомандника на старшого тренера Дмитра Васильовича?
– Дмитро Васильович я лише в офіційній обстановці, а так ми продовжуємо спілкуватися, як і раніше. Я вважаю, що головне – це щоб була повага, а звертатися по батькові, як на мене, це пережиток радянського минулого. Найважливіше те, що ми знаходимо спільну мову, так є свої нюанси, тепер мені потрібно дивитися за усіма, а не лише за собою, допомагати усім і думати за всіх, розв’язувати організаційні питання, а їх дуже багато. Усе це лягає на плечі тренерів і працівників міністерства.
– Андрій Ягодка – провідний спортсмен нашої команди на початку сезону розповідав нам в інтерв’ю, що у нього були сумніви щодо того, чи продовжувати фехтувати після закінчення олімпійського циклу. Він ділився своїми сумнівами з вами?
– Ми з ним дуже давно знаємо один одного, разом були в команді ще за часів кадетів та юніорів. Так він ділився зі мною своїми думками, але я не знав, що йому сказати. На той момент я не був його тренером, а він був моїм старшим товаришем по команді. Залишитися – це його вибір. Так сталося, що на Ігри у Токіо він не потрапив, хоча був дуже близько. Чому б не спробувати ще хоча б раз. Тим більше, що олімпійський цикл зараз не чотири, а три роки.
– А ви, як вважаєте, наскільки свій потенціал реалізували у спорті, чи не зарано закінчувати у 32?
– Точно не зарано, хоча не можу сказати, що у мене були якісь травми, які заважали фехтувати. Але в певний момент я щось пропустив як спортсмен і ганятися за цим у мене більше не було бажання. Тож я зрозумів, краще буду допомагати тим, у кого воно є, так я зможу зробити більше для української шаблі. З 2010 року я був у дорослій команді й з медалей чемпіонатів Європи, гідних виступів на Кубках світу ми опустилися до низьких результатів, а це дуже сильно б’є по самооцінці. Тому я не хотів продовжувати спортивну кар’єру. А наскільки я реалізував себе як спортсмен, це, напевно не мені судити.
– Як відреагували на ваше рішення дві олімпійські чемпіонки, які є у вашій родині – дружина Ольга Жовнір та старша сестра – Галина Пундик, яка сама працювала тренером в США? Чи, можливо, вони передбачали такий розвиток подій?
– Галя дуже здивувалася, адже я на той момент вже вчився на курсах і планував переходити в IT. Так, вона сама працювала тренером, але з маленькими дітьми, а це дуже тяжко. Хоча вона ніколи не скаржилася і не казала, що їй це не подобається. З рештою у кожній роботі є свої нюанси, але вона своїм клубом була задоволена і відмовилася від нього лише тому, що через певні обставини змушена була змінити місце проживання. З дружиною я обговорював, чи має сенс мені братися за тренерську роботу чи йти з фехтування зовсім. Вона сама після закінчення спортивної кар’єри стала тренером – у ЦСКА. І мене підтримала у моєму рішенні.