На чемпіонат Європи, який відбудеться 17-22 червня у турецькій Анталії, наша жіноча рапіра вирушає з однією досвідченою спортсменкою Катериною Ченцовою і трьома дебютантками у складі – Аліною Полозюк, Ольгою Сопіт та Крістіною Петровою, у якості запасної – Катерина Буденко.
Ці дівчата за останні кілька років вже привчили вболівальників до успіхів спочатку на кадетському, а потім і на юніорському рівні, цього сезону ними була зібрана повна колекція нагород на етапах Кубку світу, зокрема командне золото в грудні у Тімішоарі.
Це було ще до війни, а вже після її початку, у березні вони стали бронзовими призерками чемпіонату Європи U-20, здійснивши небезпечний вояж з нашої палаючої країни на місце змагань у Сербію. А у квітні Катерина Буденко здобула першу в історії незалежної України для нашої жіночої рапіри особисту медаль на юніорському чемпіонаті світу.
Наскільки готові наші молоді дівчата окунутися в горнила дорослої боротьби, як їх змінила війна, а також про перспективи на Париж-2024, пресслужбі НФФУ розповіла старший тренер збірної України з жіночої рапіри Ольга Лелейко. У неї самої, як спортсменки, за плечима чотири Олімпіади (2000, 2008, 2012, 2016) і на п’яту вона прагне поїхати вже разом зі своїми підопічними.
– Ольго Олександрівно, розкажіть, будь ласка, як проходить підготовка до чемпіонату Європи?
– Після юніорського чемпіонату світу дівчата відфехтували ще два дорослі Кубки світу і зробили паузу. По завершенню змагань у Таубербішофсхаймі я їм сказала: «Відпочиньте і побачтесь зі своїми рідними, якщо є така можливість», що вони власне і зробили. А далі наш план залежав від того, хто зможе прийняти команду на збір перед чемпіонатом Європи. Спочатку нас запросила до себе Федерація фехтування Угорщини. І ми усі зібралися у Будапешті: два тренери – я і Лариса Миколаївна Павленко, п’ять спортсменок – Катерина Ченцова, Аліна Полозюк, Ольга і Світлана Сопіт, Катерина Буденко. Крістіна Петрова має приєднатися до нас пізніше.
Угорці нас прийняли дуже добре. Спочатку ми готувалися у Будапешті, а потім переїхали за 60 км від столиці на олімпійську базу «Тата». Тренувалися спільно з угорською національною командою під керівництвом її старшого тренера Віктора Фетцера. Починали з сьомої ранку і закінчували ввечері – трохи незвичний для нас ритм, але нічого страшного, призвичаїлися. Перше тренування з 9.00 до 12.00, друге 16.00 до 19.00. У такому щільному графіку відпрацювали п’ять днів, була дуже насичена фехтувальна робота. Потім ми повернулися в Будапешт, звідки вилетіли до Туреччини. Зауважу, що угорська сторона на наше прохання навіть трансфер до аеропорту забезпечила. Така маленька, але дуже красномовна деталь. Ми надзвичайно вдячні усім європейським країнам, які у цей нелегкий час запропонували свою допомогу.
Цей тиждень у нас так само насичений, а далі підуть вже підтримувальні тренування до старту чемпіонату Європи. Питання щодо нашого збору вже безпосередньо в Анталії, вирішувалося на найвищому рівні завдяки домовленостям, які було досягнуто з турецькою стороною за участі нашої федерації, Міністра молоді та спорту Вадима Гутцайта, а також президента НОК Сергія Бубки під час його візиту до Туреччини.
– У нас в жіночій рапірі дуже молода команда. Як дівчата, які ще вчора були юніорками, а дехто і зараз є навіть кадетом, знаходять в собі моральні сили продовжувати тренуватися, стільки часу перебуваючи далеко від дому, де під загрозою залишаються їх рідні та близькі?
– Відволіктися – неможливо. Звичайно, всі стежать за новинами та спілкуються зі своїми родичами, які залишились в Україні. Коли ти в колективі, ти можеш на якийсь момент розслабитися, але забути – ні. Хоча ми, як тренери, намагаємося створити такі умови, щоб дівчата якомога більше концентрувалися на своїй спортивній роботі.
А взагалі наша підготовка розділилася на дві частини. Одна – спокійна, розмірена, зі здоровою конкуренцією на українських змаганнях, та участю в міжнародних турнірах. А потім в одну мить усе розвалилося і довелося діяти по ситуації. Тут навіть батьки підключалися. Це були перші дні війни, коли тато Олі Сопіт посадив дівчат у свою машину і повіз з Києва на кордон, щоб вони змогли виступити у Сербії. Максима Петрова – відомого в минулому українського рапіриста і тата однієї з наших спортсменок, ми взагалі називаємо меценатом команди. Як він каже: «У мене свій фронт і якщо я фізично не можу допомогти своїй країні, то я це зроблю в інший спосіб».
Паніки у нас не було, була розгубленість. Але поступово прийшло усвідомлення, якщо ти не перебуваєш у зоні бойових дій і тобі закордоном створюють умови для роботи, не домашні, звичайно, але вони є, і у тебе є мета, ти просто зобов’язаний виконувати свій обов’язок. А твій обов’язок зараз це захищати свою країну на спортивному фронті.
Дівчата були далеко від дому близько двох з половиною місяців і це звичайно позначилося на відносинах і на них самих. Мені здається, що вони дуже подорослішали за цей час, в них тиждень йшов як за рік, усі стали більш самостійними й свідомими того, що потрібно працювати. Якщо раніше вони, як і всі діти, могли десь покапризувати, то зараз чітко розуміють до чого вони прагнуть і для чого вони працюють. Дівчата хочуть показати, що вони – українки, вони сильні та готові вступити у бій. Нехай він буде на доріжці з рапірою в руках, але вони все одно захищають честь своєї держави. Ми боремося, щоб увесь світ бачив, чув і знав, що ми не здаємося!
– Не брала участі в міжнародних змаганнях з початку війни Катерина Ченцова, але вона є у заявці на чемпіонат Європи. Наскільки важливим є для команди повернення такої досвідченої спортсменки і як оцінюєте її готовність?
– Катерина Ченцова не могла залишити дитину, тому не виїжджала за кордон. Але весь цей час вона підтримувала фізичну форму, і на початку травня ми вже почали з нею працювати на ЦСК ЗСУ. А на зборах вона отримала достатньо фехтувальної практики. Коли людина професіонал, то вона швидко повертається в стрій.
Щодо того наскільки важлива присутність такої досвідченої спортсменки в команді? Дуже. Це десь на підшкірному рівні, неможливо довести як теорему, але дуже відчувається. Коли в команді є людина з досвідом, яка виступає вже не перший рік і має за плечима не один чемпіонат світу та Європи, ти у будь-якому випадку рівняєшся на неї й з рештою хочеш стати кращим. Це з одного боку, а з іншого коли поруч старший товариш, мимоволі знімається відповідальність і ти стаєш більш розкутим, не відчуваєш страху і готовий на шалені дії.
Катя, на мою думку, дає нашим молодим дівчатам відчуття свободи. Вона команді потрібна як поводир, як спокій, як провідник від тренера до молодших спортсменок. Якщо вони не сприймають якусь інформацію від тренерського складу, то від спортсмена більш дорослого і досвідченого вони швидше її приймуть, переварять і втілять в дію.
Має бути ядро, до якого тягнуться. Я пояснювала дівчатам: «Ви – як вогняна куля, якщо хоч один промінчик згасне, вона вже не буде так горіти. Тому кожна має підтримувати себе і зігрівати, тоді буде команда. Якщо почати тушити ці вогники, то не буде єдності та яскравості. Ви чим берете? Тим, що молоді, тим що ви можете, тим що вам не страшно і вам справді не страшно».
– Як з поверненням Ченцової вирішуватиметься питання, кому завершувати командні зустрічі на чемпіонаті Європи?
– Тут у кожного старшого тренера, який працює з командою, присутня своєрідна гра, в якій враховується багато факторів. Серед них розстановка – верхня і нижня. Тут потрібно вгадати, коли ставити сильного бійця на перший і останній бій, і чи буде він сильним в цей момент з цією командою, чи можливо його краще випустити передостаннім, щоб він більше очок набрав і той хто буде закінчувати, просто втримав перевагу. А, наприклад, четвертий номер фехтує через бій і тут потрібно враховувати, наскільки людина готова витримати таке навантаження. За день до командних змагань ми дивимося на стан спортсменів, фізичний та психологічний, на їх настрій. Окрім того, обов’язково проводимо з ними вечірні наради, де усі моменти обговорюємо та аналізуємо свою гілку посіву.
Дуже часто буває так, що в особистих змаганнях спортсмен добре виступив, але віддав при цьому дуже багато сил і потрібно відчути, чи зможе він далі фехтувати в такій самій формі чи можливо краще його посадити на лаву запасних і дати шанс іншим, які не змогли реалізувати себе напередодні.
Тож сказати, що у мене точно буде закінчувати в Анталії, наприклад, Полозюк, я не можу. Так, відсотків на сімдесят, це буде вона, але може статися так що, наприклад з Францією це буде Ченцова, а з Угорщиною – Сопіт. Єдине, що дівчат однозначно потрібно готувати, щоб вони вміли тримати удар. Крістіна Петрова – точно ще маленька для цього, потрібно поберегти юну спортсменку і поставити її на потрібний бій, де вона точно витримає і зможе принести користь команді.
– Чи усі спортсменки, які претендували на місце в команді, могли поборотися за нього чи все ж через війну хтось втратив таку можливість?
– Анна Тараненко стала опікуном двох своїх сестер. Оскільки в неї дідусь вже у віці, їй довелося приймати таке доросле рішення і брати на себе відповідальність. Через це вона не могла виїхати з нами закордон.
Звичайно, погано, що не було наших внутрішніх змагань і тільки два міжнародних турніри грали роль у зміні картинки в рейтингу. Більше ми не мали де перевіряти сили. Окрім того, не усі особисті тренери змогли взяти участь у підготовці своїх спортсменів. Дівчата дістали великий стрес, сподіваюся вони з ним впораються. Наскільки? Покаже чемпіонат Європи. Дасть Бог, у нас вийде хороший результат, навіть не побоюсь сказати, що можемо пробитися в четвірку. У нас команда молода, перспективна і я дуже сподіваюся, що ми не розгубимо її через ці важкі для нашої країни часи, навпаки бажання досягати мети стане ще сильнішим. А наша мета це Олімпійські ігри у Парижі-2024.
