Синьо-жовтий прапор піднявся вчора над найвищою сходинкою п’єдесталу у турецькій Анталії. 25-річна Влада Харькова, яка свої перші фехтувальні кроки робила в рідному Ужгороді, а вдосконалювала майтерність у Києві, стала чемпіонкою Європи в особистій першості серед шпажисток – третьої в історії незалежної України. 2005 року це вдалося зробити нашій олімпійській чемпіонці Яні Шемякіній, яка і зараз продовжує захищати честь країни на спортивному фронті, а 2004-го – Наталії Конрад, яка нині є головним тренером збірної України.
У своєму інтерв’ю пресслужбі НФФУ новоспечена чемпіонка Європи розповіла, яким був її шлях до золота, розкрила таємницю, що стало запорукою перемоги, а також загадала тих людей, без яких цей успіх був би неможливим.
– Владо, з якою думкою прокинулися 18 червня і чи було передчуття, що це буде ваш день?
– Найцікавіше, що я прокинулася без зайвих думок про фехтування. Думки були конкретно на кожному етапі змагань: на розминці, у пулі, перед боями. І напевно це найкраще відчуття, адже я була позбавлена непотрібних переживань.
– Досвіду, який ви отримали, виступаючи на Кубках світу та Гран-прі, було достатньо, щоб не відчувати додаткового хвилювання перед виступом на чемпіонаті Європи? Чи статус дебютантки все ж збільшував напругу?
– Якось мій тренер сказав мені: «У тебе зараз безпрецедентна можливість отримати все і не втратити нічого». І напевно саме ця порада дала мені змогу розслабитись і показати своє фехтування, тому я не відчувала додаткового хвилювання, навпаки була зосереджена і спокійна.
– Розкажіть про ваш шлях турнірною сіткою до півфіналу. Окремо зупиніться, будь ласка, на поєдинку з третім номером світового рейтингу Марі-Флоранс Кандассамі.
– Мій перший бій в олімпійці був з Веронікою Білешовою з Чехії. Ми були разом на зборі в Ізраїлі перед чемпіонатом Європи. Тому я була готова до бою з нею, знала, що вона буде робити та змогла протидіяти цьому. Далі я фехтувала з представницею Туреччини Дамланур Сонмюш. Напевно це буй мій найлегший бій за всі змагання, він пройшов спокійно та впевнено. В 1/8 я зустрілася з Марі-Флоранс Кандассамі. Це був для мене переломний момент на цьому турнірі. Хочу наголосити, що в цьому сезоні на двох етапах Кубку світу я програвала саме представницям Франції. І для мене це вже було принципове питання. І саме в цьому поєдинку я відчула легкість, впевненість у своїх діях і стабільність. Я не впадала в крайнощі, не хвилювалася, у мене був вільний розум і я була просто в моменті. І цей стан я змогла протримати до кінця змагань, що і принесло результат. Свою суперницю у поєдинку за вхід у четвірку Естер Мухарі я добре знала, адже фехтувала з нею на Кубку світу у Катовіце. Я розуміла як протидіяти її прийомам. Угорська спортсменка намагалася змінити тактику у порівнянні з попередніми змаганнями, де вона від початку активно мене пресувала. В Анталії Мухарі спробувала відтягнути мене на свою половину, але після перших двох-трьох напружених уколів я змогла вирватися вперед і далі вже вела поєдинок на своєму боці й завершила його на свою користь.
– Наскільки добре ви знали свою суперницю за півфіналом, і завдяки чому вдалося одразу відірватися в рахунку?
– З Мартиною Сватовською-Венгларчик я не фехтувала дуже давно. При тому, що ми разом були на зборі у Польщі, мені так і не вдалося провести з нею жодного бою. Тож у мене було просто загальне уявлення, хто це. Я знала, що моя суперниця ручечниця і відповідно розуміла, які речі з нею можна робити, а які ні. Тож у мене був приблизний план й ідея вже по ситуації дивитися як краще будувати бій проти представниці Польщі. З перших уколів у мене вийшло зловити її початок, і саме на цьому я грала, працювала на упередження, робила довгі атаки, не даючи суперниці можливості розігрувати нічого. Поєдинок проходив спокійно, не було великих перепадів у рахунку, тому, можна сказати, обійшлося без переживань.
– Які настанови давав тренер перед фіналом? І що, на ваш погляд, стало запорукою перемоги над Росселлою Ф’ямінго?
– Найкращою порадою були слова: «Ти маєш розуміти, що попередня суперниця та італійка – це дві різні людини. Те, що приносило результат з представницею Польщі, не означає, що буде виходити з Ф’ямінго». Я і сама розуміла, що це зовсім різні школи. І ще тренер наголосив, що Росселла дуже розумна і титулована спортсменка, і фехтувати з нею потрібно надзвичайно виважено, не поспішаючи. Настанов, що конкретно робити в бою не було і я вважаю це правильно, адже спортсмен сам має вирішувати як йому діяти на доріжці. Тактично була мета подивитися, звикнути до суперниці, щоб зрозуміти які прийоми з нею працюють, а які ні, та вже по ситуації вирішувати питання. І напевно запорукою позитивного результату, став емоційний момент, коли я змогла повністю себе відпустити й просто насолоджуватися фехтуванням, без зайвих переживань, без зайвих думок – просто був бій і я.
– Наскільки важко було готуватися до чемпіонату Європи, коли у країні йде війна і чи додавало це мотивації в Анталії?
– Було неймовірно складно особливо у перший місяць війни, тому що не було абсолютно ніякого розуміння, що робити, куди бігти, чи займатись далі фехтуванням взагалі. Не зрозуміло було за які кошти нам тепер готуватися та виїжджати на змагання. Але завдяки допомозі небайдужих колег з федерацій інших країн, зокрема Польщі, Ізраїля, Італії ми змогли повернутися до нормального тренувального процесу. Хоча, звичайно, емоційно це дуже складно проводити місяці далеко від своєї країни, від своїх рідних, кожного разу читати новини та хвилюватися. Але навіть в таких умовах ми змогли підготуватися і показати результат, і сподіваюся покажемо ще. І це те, чим я пишаюся, ми, українці – незламні. І ми перемагаємо завжди, я це знаю.
– Розкажіть про тих людей, які допомогли вам досягти цього успіху?
– Слів вдячності у мене дуже багато! Я вважаю себе щасливою людиною, тому що з перших днів мого фехтувального життя мене оточують неймовірні люди, справжні фанати своєї справи. Я дуже вдячна моєму першому тренеру в Ужгороді Дмитру Петрусу.
Також я дякую долі, що вона познайомила мене з такою чудовою людиною, як Леонід Омелянович Андреюк, з яким я провела велику частину свого фехтувального життя в Києві. Він був моїм наставником не лише у спорті, але й загалом. І звичайно, слова подяки моєму особистому тренеру Дмитру Рейзліну. Я дуже ціную той внесок, який він зробив у мою спортивну кар’єру, вдячна за ту працю, яку ми проробили разом і той шлях, який ми вже пройшли і ще будемо долати. Це людина з великої літери і я пишаюся тим, що я його учениця. Я рада, що у мене є можливість вчитися у нього, і це не лише про фехтування.
Також я хотіла б відзначити ту роботу, яку провів з нами Богдан Нікішин. За досить короткий час він, як старший тренер, став невід’ємною частиною команди, а ще ми його вважаємо нашим заспокійливим (він завжди все розглядає з позитивного боку, рідко критикує, тільки коли це дійсно потрібно). В останні місяці, коли через війну не було можливості тренуватись з особистим тренером, Богдан Нікішин зміг чудово підготувати нас до змагань, і зокрема до чемпіонату Європи. Тож ми щасливі, що він працює з нами.
Моя сім’я – це моя фортеця, це ті люди, які на кожному етапі мого фехтувального життя вірили в мене напевно навіть більше ніж я сама, які мене підтримують, які мене люблять і я це відчуваю. Моя мама взагалі є моїм особистим психологом, вона може мовчки вислухати й потім знайти потрібні слова. Це людина, якій я першій дзвоню після перемог, після поразок і завжди знаходжу розраду. Моїм коханим людям, усім моїм друзям я подякую особисто, я просто рада, що вони у мене такі круті.
І, звичайно, окрема подяка усій нашій фехтувальній родині, оцим шаленим фанатам своєї справи, які не зупиняються незважаючи ні на що, організовують для нас поїздки на змагання, знаходять можливості для проведення зборів та тренувань. Мені бракує слів, щоб описати ту величезну роботу, яку вони роблять для нас. Також спасибі усім небайдужим людям закордоном, які нас прийняли, як своїх і емоційно підтримували у цей важкий час. Дякую за людяність, за доброту, за віру в Україну.
