На нещодавньому чемпіонаті України у чоловічій шпазі бронзовим призером став Руслан Тимошенко. Але це не єдина нагорода, яку 32-річний киянин отримав того дня, перед початком змагань йому вручили звання заслуженого тренера України!

У футболі “граючий тренер” – не рідкість, але у фехтуванні швидше виняток з правил, коли на п’єдесталі пошани разом з тренером стоїть його учень, як сталося на останній національній першості, де третю сходинку з Русланом Тимошенком розділив його вихованець Нікіта Кошман. 

20-річний Кошман, який минулого сезону здобув медалі Кубку світу – особисту серед юніорів та дві командні вже серед дорослих, а також у складі команди став віцечемпіоном Європи U-23, на разі найуспішній з учнів Руслана Тимошенка. Але далеко не єдиний, хто на міжнародному рівні приносить нагороди Україні. Так, Анастасія Самко виборола бронзу молодіжного Євро-2022, Максим Перчук став третім на останньому чемпіонаті світу серед кадетів, а також сходив на п’єдестал Європейського кадетського циклу, а цього сезону до нього приєднався ще й Денис Лаврентьєв. Хлопці виграли два етапи поспіль – у Будапешті та Белграді.

Попри надскладну ситуацію в країні в умовах воєнного стану Руслан Тимошенко і далі продовжує працювати. Ми зустрілися з ним в перерві між його власним тренуванням і роботою у Київській міській ШВСМ. Дізналися більше про його учнів, нього самого, а також про те, як вдається поєднувати спортивну кар’єру з тренерською.

“ДОВОДИТЬСЯ БОРОТИСЯ З БАЖАННЯМ ПІДКАЗАТИ”

– У спортсменів, які стали тренерами часто запитують, що складніше, виступати самим чи дивитися, як це роблять підопічні. Але у вас особливий випадок, адже ви поєднуєте ці речі. Нехай на нещодавньому чемпіонаті України жереб розвів вас з Кошманом по різних гілках, але ж вам вже траплялося зустрічатися на одній доріжці під час змагань. Ведете статистику?

– В групі й під час командних змагань я у нього вигравав, але в особистих, відтоді як він виріс, ми зустрічалися лише двічі й обидва рази переможцем з нашого протистояння виходив Нікіта. Це був поєдинок за вхід у четвірку на чемпіонаті України-2020 і, якщо не помиляюся, першість Києва.

Що я відчуваю, коли фехтую з учнем? По-перше, всередині йде боротьба з бажанням щось підказати по ходу. По-друге, цікаво, на чому він зможе мене підловити. Я ж знаю усе, що він робить. І він знає, що я це знаю, і йому доводиться викручуватися. Жереб неодноразово зводив мене і з Павлом Трофименком, і з Богданом Кирдою, і з Максимом Перчуком. Практично з усіма своїми учнями я вже фехтував на змаганнях. Закінчилася зустріч, потиснули один одному руки й далі обговорюємо наступний бій, а те, як склався наш, розбираємо вже пізніше на тренуваннях.     

– Учню програвати прикріше чи навпаки?

– Якщо за медалі, то ні. Шкода, коли ми зустрічаємося на ранніх стадіях змагань. Головне, щоб він далі виграв, адже якщо ні, от тоді справді прикро. Взагалі я не відчуваю якихось особливих проблем через те, що можу поступитися учню. Я розділяю те, що відбувається на доріжці й поза нею. Це те ж саме, що фехтувати з друзями, за роки в спорті їх у тебе багато, колись виграєш ти, колись вони. Це нормально, бій завершився – і все.  У дівчат, щоправда, наскільки я знаю, буває трішки інакше (посміхається).

– Як взагалі відбулося ваше знайомство з фехтуванням, стати тренером було свідомим рішенням чи підштовхнули життєві обставини, як це теж доволі часто буває?

– У фехтування мене привів випадок. Коли мені було років десять я записався в секцію авіапілотування, знаючи, що мій тато ним займався, а разом з тим і на картинги, які були поруч. Прийшов додому задоволений, десь за тиждень у мене мали початися тренування. Але тут тато сказав, що у нас сусід зверху займається фехтуванням (це був Дмитро Кириленко – вихованець Дмитра Ігоровича Рейзліна) і мені теж варто спробувати. Я так не хотів, що навіть плакав, я ж збирався стати Шумахером (посміхається). Але мама сказала, що хоча б один раз потрібно спробувати. Я сходив цей один раз і залишився до сьогодні, хоча був момент, коли моє життя могло піти зовсім в іншому напрямі.

Після закінчення школи я збирався вступати в Київський інженерно-будівельний інститут. Але паралельно також подав документи в Національний університет фізичного виховання та спорту. Про всяк випадок, якщо з першим варіантом не складеться. У підсумку так і сталося, мені не вистачило одного бала на бюджетну форму навчання. Так я опинився в інфізі, продовжив займатися фехтуванням і воно все більше мене затягувало. Тренером я почав працювати на п’ятому курсі заради додаткового заробітку, щоб мати змогу оплачувати собі поїздки на змагання. З того першого року роботи в мене залишився один учень – Павло Трофименко.  

“КАМСАРОВИЧ ЗАВЖДИ В ТРЕНДІ”

– Розкажіть про тих людей, які відіграли важливу роль у вашому становленні спочатку як спортсмена, а потім і як тренера?

– Любов до фехтування мені привили на ЦСКА (зараз – Центральний спортивний клуб Збройних сил України). Там був веселий і дружній колектив, табори, спільні святкування Нового року. І завжди дуже тепла, навіть домашня атмосфера в залі. Нашу групу вели Тетяна Геннадіївна Рейзліна та Олена Олександрівна Марко, яка була моїм основним тренером років з 13 і до 16.

Коли в залі на ЦСКА почався ремонт, мене запросив до себе Олег Миколайович Лопатенко, який працював у ШВСМ. У нього тоді тренувалися тільки його син, я та Євген Тимо. І я одразу відчув переваги індивідуального підходу у порівнянні з роботою в групі, де у тренерів просто фізично не було можливості приділяти стільки уваги кожному. Десь через  місяць нашої спільної роботи я потрапив в призери на юніорському чемпіонаті України, виконав Майстра спорту. Тож вирішив, що буду тренуватися там. Гадаю, саме тоді в Лопатенка я навчився багато працювати, адже під час канікул у нас бувало й по два тренування на день.

Проте через три роки Олег Миколайович за сімейними обставинами змушений був залишити роботу. І на початку мого останнього року по юніорах передав мене своєму тренеру Георгію Камсаровичу Шахбазяну. Тоді він відновлювався після інсульту і виглядав навіть старшим ніж зараз, а ще якось так збіглося, що в нього якраз був великий наплив учнів. Я був дуже засмучений, що доведеться тренуватися в якогось дідуся і навіть сказав йому: “Розумію, що Ви вже пенсіонер, можете мені особливо уваги не приділяти, я сам все буду робити”. Але він заперечив: “Ні, ти що! Я тебе давно запримітив, навіть хотів забрати до себе у свого учня, але ж це негарно”. Не впевнений, що це була правда, але я йому повірив і він почав зі мною займатися і за якісь три місяці у мене як в спортсмена пішов суттєвий ріст.

Георгій Камсарович і по сьогодні залишається моїм тренером і я не припиняю ним захоплюватися. Мені здається, що в нього такий багаж знань, який просто неможливо повністю осягнути. Я в нього тренуюся вже дванадцять років і він завжди привносить щось нове, або стару інформацію якось інакше розкриває. Попри поважний вік, він, як кажуть, в тренді. Може поговорити з учнями на сучасні теми, а ще він не зупиняється як тренер, слідкує за тенденціями, дивиться в ютубі відео тих, хто зараз фехтує. Ця його якість мені дуже імпонує Я намагаюся навчитися в нього, як не бути закостенілим. Поки що ніби вдається, хоча я ще дуже молодий, щоб так говорити. Подивимося, що буде років через двадцять (посміхається). 

– Можете пригадати ваш перший робочий день і чи швидко звикли до того, що ви тепер Руслан Валерійович?

– Мені було 21 чи 22. Руслан Валерійович на мою адресу тоді звучало трішки смішно, я навіть відчував певний дискомфорт. А почалося все з того, що шпажист Ярослав Гуріненко, який якраз повернувся з Іспанії, вирішив відкрити свій фехтувальний клуб у Києві. Він домовився зі школою на Бориспільскій і ми почали працювати. Спочатку  у нас не було нічого, окрім залу, і на тренуваннях доводилося фантазувати. Ми грали в баскетбол, в рукавичку і робили пересування. Десь за місяць Ярослав купив костюми й ми почали фехтувати, але без апаратів. Тому все було на око. Трофименко, пам’ятаю, весь час скаржився, що я несправедливо судив: “Я теж вколов, а ви кажете, що тільки мене вкололи”. Далі  я ще працював у гімназії 191, що не Березняках, там, до речі, до мене прийшла Анастасія Самко. 

“РАЗ, ДВА ТРИ.., А ЩО ДАЛІ ДОСІ НЕ ПРИДУМАВ “

– Владислав Третьяк – бронзовий призер Олімпіади в Афінах, розповідаючи про свої тренерські будні, відзначав, що зараз зовсім інше покоління дітей пішло. Ти їм слово, вони тобі – два, ти їм – два, вони – три, до чотирьох, щоправда не доходило, адже він одразу давав двадцять вистрибувань. “А за що?” Тридцять вистрибувань, після цього вже не перепитували, тому що знали, що так і до сорока може дійти й робити доведеться. А як виховний процес виглядає у вашій групі?

– У мене є класна метода, я кажу: “Так, рахую до трьох”. Головне це робити суворим голосом. “Раз, два, три…” Відверто кажучи, я досі не придумав, що буде після трьох, на щастя, не було потреби (посміхається).

– А виганяти учнів з залу ніколи не доводилося?

– За весь час лише один раз, коли хлопець дуже сильно запізнився, хвилин на сорок, при тому, що жив в сусідньому будинку. Ще був один учень, який постійно запізнювався. У нас тоді було так: “хвилина запізнення – десять присідань”. І от він присідав і по п’ятсот разів. Але мені здається, що він навмисно підвищував ставки, потім став приходити вчасно. 

– Нікіта Кошман, з його власних слів, потрапив на фехтування випадково, батьки хотіли віддати його на легку атлетику, але там, куди вони його привели, не виявилося відповідної секції, зате їм запропонували спробувати шпагу. А як до вас прийшли інші учні?

– Взагалі, у перший рік роботи ми з Ярославом Гуріненком проводили рекламу фехтування в школах. Потім я ще сам пробував по школах ходити. Там, де пускали, а це лише відсотків сорок, розказував і показував наш вид спорт. Але більше все ж спрацьовувало сарафанне радіо, діти приходили тому, що їм хтось зі знайомих порадив.

З Кошманом взагалі смішна історія вийшла. Коли він прийшов на тренування, то не знав, що таке фехтування. За день до того у нас побувала його мама, дізналася що до чого і сказала, що завтра до вас прийде хлопчик, звати Нікіта. Але він буде думати, що прийшов на танці. Так і було. Нікіта зайшов в зал і дивиться здивованими очима: “А що це таке?”. Йому кажуть: “Фехтування”. Йому сподобалося, наскільки я розумію, адже він залишився і досі займається.

Перший прихід Трофименка був у цьому залі, вони разом зі старшим братом починали займатися в Ернеста Яцика та Еліни Литвинчук. Паша був тоді зовсім не сконцентрований і не дуже підпорядковувався тому, що відбувалося і тренери йому сказали: “Трішки підрости й повертайся “. А тоді якраз відкрився клуб Ярослава Гуріненка. Трофименки жили поруч і почали ходити до нас. Паша був вже адекватнішим. Але все одно на змаганнях, це була ще Дитяча ліга, кричав: “Я вам на зло програю усі бої в пульці”. Він вигравав, але кричав, що програє. Можливо, так він висловлював свій протест, йому здавалося, що я комусь підказую більше, ніж йому. Він в нас дуже неординарна особистість.

Богдан Кирда прийшов до мене вже у 19 з ЦСК. Він брав участь у бойових практиках, які я періодично організовував для всіх хлопців такого віку. І потім він якось запитав, а чи не тренував би я його. Я сказав, що він має спочатку вирішити усі питанням зі своїм нинішнім тренером, і тільки тоді може приходити. Місяці через два після цього він почав тренуватися в моїй групі.

Денис Лаврентьєв у мене від самого початку, прийшов слідом за старшим братом. З Перчуком я працюю близько двох років. Зараз розкажу детальніше (підглядає у телефон), його тато, знаючи, що ми з вами будемо розмовляти, невеличку біографію підготував. Отже, Максим – з шести років займався плаванням, з восьми – плаванням і бігом, в десять пішов на п’ятиборство у ЦСК. І вже з одинадцяти там же ходив на фехтування. У 2019-му завоював свою першу медаль на фехтувальному турнірі й тоді ж перейшов в “Динамівець” до Сергія Горецького. А через рік чи навіть трішки більше почав тренуватися в мене. 

“ДРУЗІ ЖАРТУЮТЬ, ЩО Я ЦІЛЕ ПЛЕМ`Я РУЧЕЧНИКІВ СТВОРИВ “

– Валерій Жарський, ваш колега по тренерському цеху, коли ділився у себе в соцмережах враженнями про Всеукраїнський літній табір для фехтувальників на спортивній базі “Тисовець”, написав наступне: “Я думаю, що в минулому житті Руслана звали Кларк, і він носив одяг з літерою S на груді”. Зізнавайтесь, чим заслужили таку характеристику?

 – Можливо тому, що я практично не вилазив із залу. Просто у мене там було дуже багато учнів в усіх категоріях, і хлопці, і дівчата, і кадети, і юніори. Потрібно було провести тренування, а потім ще дати індивідуальні уроки старшим. Працювати доводилося від самого ранку, з невеличкою перервою на обід, і до самої вечері, а іноді й після неї теж.

Взагалі до нас приблизно одночасно прийшла ця ідея, і ми дуже самовіддано працювали заради її реалізації. Наталія Михайлівна Конрад взяла на себе великий обсяг роботи, саме вона знайшла базу у Тисовці. Мені здається, що це був перший такий масштабний збір для дітей в Україні. Вийшло дуже класно! Після двох років у Тисовці табір ще збирався у Плаї. А далі втрутився коронавірус..

– Не таємниця, що ручечники у нашому чоловічому шпажному фехтуванні – дефіцит. Ви свідомо вирішили заповнити цю прогалину чи не всі діти, які до вас приходять з рештою зупиняються на цьому варіанті тримання шпаги?

– Не всі. Хоча з цього приводу мої друзі багато жартують, що я ціле плем’я створив. Насправді особисто я на ручку поставив Трофименка, Самко, старшого брата Дениса Лаврентьєва та Анастасію Глубоку. Щодо Нікіти Кошмана, то я думав, що він буде пістолетчиком. Це Олег Миколайович Лопатенко наполіг, що з нього потрібно ручечника робити. Я трішки вагався, але з рештою вирішив довіритися своєму тренеру і непогано вийшло, як мені здається. Кирда і Перчук  прийшли до мене вже на ручці. Антон Камінський та Арсеній Прокоф’єв самі вирішили, що будуть ручкою фехтувати. Денис Лаврентьєв – пістолетчик. А взагалі першим моїм пістолетчиком, який показав результат, був Микола Скидан, який став третім на кадетському чемпіонаті України.

Взагалі як мені пояснювали спочатку тренери в ЦСКА, а потім і Олег Лопатенко, ручечники й пістолетчики відрізняються за складом розуму. Це дуже добре видно на прикладі футболу. Пістолетчик, коли гратиме у футбол, буде тягнути гру на себе, робитиме багато рухів ногами, а ручечник працюватиме в один дотик, або одразу удар по воротах, або пас на удар, тобто мінімум роботи з м’ячем. Я намагався дотримуватися саме таких установок, коли переводив хлопців на ручку. Мені здається, що це справді працює. Тому що ручечники заряджені на одну-дві дії, а пістолетчики по ідеї мають бути двох-трьох темповими. Хоча в сучасному фехтуванні ця різниця все більше стирається. Гадаю, це відбувається через те, що наш вид спорту став більш атлетичним і швидкісним, а також через електрофіксацію і технічні характеристики клинка та форми. Фехтування у багатьох країнах зараз зводиться до однієї дії,  тобто зробити краще, чіткіше, швидше. Однак  залишаються такі пістолетчики, які можуть і роблять трьох- чотирьох темпові дії, як наш Ігор Рейзлін. 

“ЧЕМПІОНОМ МОЖЕ СТАТИ БУДЬ-ХТО, ГОЛОВНЕ – БАЖАННЯ І ГОЛОВА”

– Що на вашу думку означає слово талант принагідно до фехтування і як швидко можна зрозуміти, що перед вами дитина, яка його має?

– Принагідно до всього талант це вміння дитини, коли вона починає чим-небудь займатися, звертати увагу на потрібні речі. Буває таке, що хлопчик чи дівчинка приходять і з першого разу починають колоти правильно. Але гадаю, що це пов’язано з тим, що вони краще розвинені, можливо батьки з ними фізичною активністю займалися, і вони просто одразу включають потрібні м’язи при уколі. Але у цьому не має ніякого таланту, як я вважаю. Просто дитина трішки краще відчуває своє тіло. Визначити талант, коли ти тільки починаєш з кимось працювати, практично неможливо. Щобільше, я впевнений, що зафехтувати може кожний, будь-хто може стати чемпіоном, головне, щоб він цього дуже хотів і щоб голова працювала.

Друзі жартують, що у мене навіть неталановиті показують результат. Але я не думаю, що це моя заслуга як тренера, це швидше заслуга дітей і того, що їм так сподобалося фехтування, що вони знаходять для себе варіанти досягнення успіху у цьому виді спорту. Окрім того, зазвичай ті, хто робить усе правильно, красиво і швидко, для професійних спортсменів як прочитана книга, тому що є типові передсигнали у координації людини. А при цьому є абсолютно некоординовані люди, які можливо окрім фехтування більше нічим не можуть займатися, умовно по м’ячу не попадають, але при цьому вони досягають успіху, тому що їх рухи не типові, їх важко прочитати. І тільки коли проведеш з ними багато боїв, можеш розуміти як це у них відбувається.

– А чим пояснити феномен Кошман, який минулого сезону буквально увірвався в дорослу збірну України?

– У нього батьки усе дуже правильно роблять, займають весь його вільний час розвитком. Поки він вчився у школі, окрім фехтування додатково займався математикою і вивченням іноземних мов. Зараз він і тренажерний зал відвідує, і займається з тренерами по ЗФП. А ще є масаж, а також психологи. Якщо інші хлопці потренувалися, повернулися додому – і все забули, то у нього і далі робота продовжується. Як кажуть, потрібно десять тисяч годин провести в якійсь справі, щоб стати в ній майстром. Нікіта це розуміє, переглядає багато відео, аналізує. Коли через коронавірус зали були закриті, він більше за усіх моїх учнів колов мішень вдома. Фехтування – це ж на відчутті, відчутті руки, відчутті уколу. Чим більше ти працюєш зі зброєю, тим краще ти відчуваєш її. Перчук теж, до речі, дуже багато коле мішень, наприклад я йому давав завдання 100-300 разів на день, а він робив 1000. Тато жалівся жартома, що йому вже набридло, а син все стукає і стукає.    

– Ігор Рейзлін вперше виграв чемпіонат України у 38 років, вже маючи за плечима медалі чемпіонату світу і бронзу Олімпіади-2020. Кошману це вдалося з третьої спроби у 19. Чи можемо ми говорити, що він проскочив складний період адаптації при переході з юніорського фехтування до дорослого, на етапі якої губиться чимало перспективних хлопців?  

– У нього просто не почався адаптаційний період, точніше його взагалі не було. Він рано потрапив в дорослу збірну, тому що дуже багато працював. Нікіта завжди тренувався добре і якісно. Звичайно, він теж іноді сачкує – не без цього. Але попри це він свідомо підходить до справи, комусь під час індивідуального уроку потрібно багато разів повторити, поки він виправить помилку, наприклад опустить плече. Нікіті достатньо одного разу, у рідких випадках два, і він починає робити правильно.

“СПОЧАТКУ МИ РОБИЛИ З КОШМАНА ГРУМ’Є”

– Ви як учасник були присутні на двох етапах Кубку світу, де на п’єдестал пошани підіймався у складі команди Нікіта Кошман. А як слідкуєте за виступами інших своїх учнів, коли вони їздять на змагання без вас? 

– Слідкую за результатами в інтернеті, а ще завжди отримую звіт за підсумками змагань від самих учнів. Дехто сачкує, але більшість пише. Є певна схема, за якою вони повинні розібрати свої бої, щоб це не була якась казка на кшталт: “Я прийшов, мене вкололи, суддя сказав…”, а конкретно по фактах, що робив він, що зробив суперник, як завдавав уколів, на чому їх пропускав, щоб можна було в кінці зробити висновки, що потрібно робити, щоб вколоти й що не потрібно, щоб не вкололи тебе.

Якщо не змушувати учнів робити розбір боїв, то все закінчується або негативними емоціями через програш, а потім вони занурюються в телефонні ігри або спілкування і висновків нуль зазвичай, або вони в ейфорії, що показали результат і вже неважливо, як це їм вдалося. Часто, коли питаєш у спортсмена, який добре виступив на змаганнях, що він робив, він може навіть не згадати, просто такий стан був бойової готовності, коли він був тут і зараз і робив те, що потрібно. А шляхом аналізу навіть після перемог вони для себе виявляють якісь нюанси, які їм потім допомагають. Зокрема це дуже допомогло Денису Лаврентьєву. Він якраз з тих яскравих представників, які дуже добре розбирають свої бої, з тих, хто може визнати свою помилку, не перекласти відповідальність на тренера, суддю, маму, тата або на те, що з’їв щось не те, з тих, хто  докопується до дрібниць і потім це застосовує.

–  Якби вам потрібно було показати учням відеонарізку найкращих зразків світового фехтування, хто б до неї увійшов і з якими прийомами?  

– У мене взагалі такий підхід, що я дивлюся на учня і підшуковую у світовому фехтуванні схожого за тілобудовою спортсмена, який показує результат. І кажу йому на нього дивитися. Я вважаю, що це дуже корисно, адже спочатку усі діти йдуть непротоптаним шляхом. Звичайно, тренер пояснює, що потрібно робити, показує на уроках, але саму структуру бою вони ніби придумують самі. А якщо буде якась модель, яку вони почнуть наслідувати, то вони зможуть зрозуміти як це відбувається і створювати вже на основі цього свою власну.

Денис Лаврентьєв, наприклад, дивився на японця Масару Ямаду. Нікіту Кошмана ми спочатку робили під француза Готьє Грум’є. Насамперед звертали увагу на ноги, тому що той дуже добре ними працює, але потім змістили акцент в бік італійської школи. Перчук спочатку сам собі модель вибрав. Він коли до мене прийшов, то вже захоплювався Максом Хайнцером. Намагався теж кидати усім спину, крутити якомога більше шпагою, але мені вдалося йому пояснити, що це не найголовніше у фехтуванні на ручці. І вже після Олімпіади він захопився Романом Канноном. Став копіювати його у пересуванні й в деяких атакувальних діях. Самко ми ставили модель корейських фехтувальниць, не дуже вийшло, як мені здається, але при цьому вона багато взяла для себе.

Трофименку я намагався нав’язати француза Фабріса Жаннета. Але він дуже творчий хлопець, від усього відмовився і гнув свою лінію. Коли він закінчував фехтувати по кадетах, у нього взагалі була мрія чи ідея, щоб через нього у фехтуванні щось заборонили. Це сталося після того, як я розповів їм про Паоло Міланолі. Італійський шпажист на чемпіонаті світу вийшов на доріжку у масці з малюнком клоуна і йому не дозволили фехтувати. Після цього на офіційному рівні заборонили будь-які зображення на масках, вони мали бути лише однотонними, і тільки через деякий час дозволили фарбувати їх в кольори національного прапора. Пашу дуже надихнула ця історія. Зараз на Жаннета дивиться Арсеній Прокоф’єв. Можливо в нього вийде.  

“ЗРОЗУМІВ, ЩО МАЮ ЙТИ СВОЇМ ШЛЯХОМ”

– А для кого такою моделлю є Руслан Тимошенко? 

– Напевно, поки що ні для кого, хоча мої друзі кажуть, що учні на мене дуже схожі. Я не завжди з цим згодний, але як не крути, вони дивляться на мене. І під час індивідуальних уроків, як би я не намагався змінювати довжину дій і свою стійку, щоб створювати моделі різних ситуацій, все одно мій темп, особливо коли я втомлююся, повертається.

– Скільки часу у вас залишається на власні тренування після роботи з учнями і яким ви бачите своє спортивне майбутнє?

– Тренуюся я щодня в інфізі – зранку. Георгію Камсаровичу не шкода прийти о дев’ятій, а іноді навіть о восьмій, щоб зі мною попрацювати. Також час від часу я їжджу пофехтувати у Конча-Заспу, коли там проходять збори. Після власного тренування я прямую сюди, обідаю у тренерській і приблизно з третьої години вже починаю працювати з дітьми.

Я гадаю, що ще не повною мірою реалізував себе як спортсмен. Хоча усвідомлюю, що час йде. Так є приклад Ігоря Рейзліна, який у 37 став призером Олімпійських ігор у Токіо. Але в нього інша ситуація, він з фехтувальної родини, мама і тато – тренери, що безумовно аж ніяк не применшує його досягнень як спортсмена!

Я поставив собі за мету наступні Олімпійські ігри у Парижі. А далі видно буде.

Фехтування – дорогий вид спорту і на це теж доводиться зважати ще й в наших нинішніх реаліях. Нам у чоловічій шпазі ще пощастило, адже більшість турнірів проходить в Європі. Але все одно поїздки на змагання – це дуже дороге задоволення. Мені для того, щоб розраховувати на фінансування, напевно потрібно бути в трійці, а ще краще у двійці українського рейтингу.  Є й ще одна важлива умова, на якій наполягає старший тренер команди Володимир Васильович Станкевич. Необхідно брати участь у всіх зборах. Був період, коли я намагався це робити, але це було дуже важко. Ранкове тренування, потім обід, на який я не завжди встигав, адже поспішав у ШВСМ. Тут я тренував своїх учнів, зокрема того ж Нікіту Кошмана. І потім повертався назад на базу в Конча-Заспу. На вечерю вже не встигав, і хлопці забирали для мене їжу в номер. В якийсь момент я усвідомив, що так я дуже швидко видихнуся і користі від цього не буде ні для кого. І тоді я вирішив, якщо хочу чогось досягти й там, і там, то маю йти своїм шляхом, що я й роблю.

Пресслужба НФФУ