– Був час, щоб трішки відновитись, – відзначила після перемоги на молодіжному чемпіонаті України у коментарі пресслужбі ФФУ Аліна Полозюк. –  Тож ми з тренеркою вирішили зробити щось на зразок контрольного тренування. Була рада виступати на цьому турнірі. Фехтувала в своє задоволення. Як бачите, сил вистачило.

– Судячи з рахунку, півфінальний бій проти Мілани Степовик дався вам важче ніж фінал з Кірою Пронь?

Бій за два завжди важкий, адже вирішується в фіналі ти чи ні. Можливо, тут я поставилася до нього не настільки відповідально, як треба було, а може десь недопрацювала в захисті. Але у підсумку все закінчилося добре, остання фара загорілася моя.

Також треба віддати належне Мілані. Вона виходила на бій проти більш досвідченого суперника не просто пофехтувати, а налаштовувалася на перемогу. І це правильно, я такою ж була, мені завжди хотілося вигравати в тих, хто старший за мене.

У поєдинку за перше місце у мене справді не виникло проблем. Мені здається, ми трішки схожі з Кірою. Тому я розумію, чого від неї очікувати, і більш-менш можу під неї підлаштуватися.

– Між Кубком світу в Гонконгу і чемпіонатом України серед молоді в Києві вам виповнилося 22. День народження зустріли в дорозі?

Так, і бронза Кубка світу стала найкращим подарунком, який тільки можна було уявити! А взагалі першою з Днем народженням мене привітала моя тренерка Лариса Миколаївна Павленко. Це в нас вже як маленька традиція.

– Що вона подарувала, якщо це не таємниця, звичайно?

Жодних таємниць. Косметику – вона знає, що мені, як дівчинці, потрібно (посміхається). В Києві мене зустрів мій хлопець, а вдома вже чекали квіти і повітряні кульки. Я дуже люблю такі сюрпризи. А потім ми побачилися з друзями, вони вітали мене і з Днем народження і з нагородою одразу. Трішки відпочили – і ось вже знову фехтуємо.  

– Після теж історичної для української рапіри бронзи Гран-прі, яку ви здобули на початку 2023 року в Турині, ви казали, що ще довго не могли повірити в те, що сталося. А як сприйняли командний успіх?

Перед командними змаганнями ми завжди перш за все налаштовуємося на бій за вісімку. Він найважливіший, часто у нас бувають гойдалки, то переможемо, то програємо. І коли ми виграли в канадської збірної, і побачили що, Австрія вибила з боротьби Японію, ми зрозуміли, що це шанс, який просто не можна не використати!

– Можливо, саме усвідомлення цього не дозволило вам від самого початку у чвертьфіналі з австрійками показувати те фехтування, на яке ви здатні?

Так, спочатку з австрійками ми трішки затиснулись, через те, що думали: «Це ж бій за чотири!» Але тренери нас переналаштували, порадили відпустити ситуацію, нагадали, що ми вже перемагали цю команду раніше. І в другій половині зустрічі ми наздогнали суперниць, змогли опанувати себе і більш-менш спокійно перемогли.

У півфіналі ми зустрілися з Італією. Це команда №1. Але  я вважаю, що немає нічого неможливого! Ми фехтували з італійками в своє задоволення і навіть змогли, поступаючись від самого початку зустрічі, зрівняти рахунок. Дуже сильно їм полоскотали нерви, вони почали злитися і навіть отримали жовту картку на всю команду. Але все ж це суперниці зі значно більшим досвідом, і у підсумку ми програли. Проте ми розуміли, що попереду дуже важливий бій за третє місце. Поки чекали на нього, я дівчатам сказала: «Треба забирати своє, буде дуже безглуздо зараз програти». Тим більше, що раніше ми кореянок перемагали. Хоча коли ти фехтуєш за нижчі місця це одне фехтування, а за медаль – вже інше.

Але ми вчепилися в цей шанс, підтримували одна одну! Всі дівчата змогли впоратися з собою, а тренери на себе переймали всі наші емоції, як гарні, так і негативні, все ковтали й допомагали нам. Ми не відпустили суперниць, коли ті повели в рахунку, а потім останні три бої виграли та здобули бронзу.

– Момент, коли лідерка корейської збірної  Хон Се На в останньому бою скоротила відставання до одного укола, напевно, був найбільш хвилюючим на цьому турнірі для всієї команди й для вас особисто?

Найчастіше саме я закінчую наші командні зустрічі. І напевно я вже трішки звикла до цього, хоча це дуже великий стрес. Неважливо програє твоя команда чи виграє, головне витримати психологічно, так було і в цій зустрічі.

Взагалі раніше я більше стресувала, зараз виходжу на доріжку в такій ситуації вже підготовленішою. Хоча ми фехтуємо серед дорослих не так давно, третій сезон, але відчуваю, що в мене та й всієї команди з’являється міцний внутрішній стрижень. Хочеться здобувати нагороди, переписувати історію, прославляти Україну.  А ще хочеться, щоб наші досягнення стали поштовхом для молодшого покоління, аби дівчата бачили, що не має нічого неможливого і також підтягувалися до нас.

– Ми знаємо, що і наші шпажистки, і наші шаблістки навіть під час змагань закордоном продовжують слідкувати за новинами з України. Ви теж не відкладаєте гаджети?

У мене мама в Миколаєві. І де б я не була, в Гонконгу чи в іншій частині світу, я завжди бачу повідомлення про повітряну тривогу в Україні. Я просто не можу не думати про те, що відбувається дома. А присутність російських фехтувальників на змаганнях в той час, коли їхня країна обстрілює наші міста, мене тільки більше мотивує перемагати. 

– Як гадаєте, завдяки чому в такий складний час, коли в країні йде війна, коли тренування і змагання, як от сьогодні, перериваються через тривогу, коли дорога на турніри займає вдвічі більше часу і відповідно виснажує теж, вашій команді вдалося досягти такого успіху?

Ми разом ще з кадетів та юніорів, і наші тренери з нами – Лариса Миколаївна Павленко та Ольга Олександрівна Лелейко. Їхні ефективні тренування заклали для нас дуже хорошу базу і ми стали командою, яка може показувати результат вже серед дорослих. А ситуація в країні тільки ще більше мотивує нас перемагати. Попри те, що ми з дівчатами зараз тренуємося в різних країнах, коли збираємося разом, то відчуваємо себе справжньою командою, підтримуємо одна одну і можемо ось так круто фехтувати. Складнощі нас тільки ще більше згуртували.

Пресслужба ФФУ