Про повернення на п’єдестал чемпіонату Європи

– Cрібло Базеля стало для вас першою нагородою на чемпіонатах Європи з Нового Саду-2018. Що це за відчуття через шість років після останнього такого успіху та ще й після річної паузи в кар’єрі знову зійти на європейський п’єдестал?

– Приємні відчуття. Я в принципі про це не думала до змагань. Усвідомила вже тільки після того, як все відбулося, що це перший раз за довгий час саме на чемпіонаті Європи. Тому що до того ми були в призах на Кубках світу. Я взагалі стараюся не зосереджуватися на важливості чи рівні змагань, а просто фехтувати. Звичайно, після того, як ми здобули нагороду, я була дуже задоволена, що нам це вдалося.  

– «Один за всіх та всі за одного» – це не просто слова для нашої жіночої шаблі. У спорті не завжди зустрінеш таку згуртованість, а в житті тим більше. Сумували за цим дивовижним командним духом, поки знаходилися поза фехтуванням?

– Так вийшло, що я залишила спорт у дуже важкий період, коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну. І, відверто кажучи, тоді я взагалі не думала про це, в мене були зовсім інші емоції. Але саме бажання підтримати команду, адже не вистачало людей, які б могли фехтувати, з рештою підштовхнуло мене знову взяти до рук шаблю. Я не була впевнена, чи зможу повернути свою фізичну і фехтувальну форму, тому спершу думки були про те, щоб просто бути четвертим номером і морально підтримувати дівчат.   

– Ви казали, що на початках після повернення було відчуття, що зараз ви не можете того, що робили раніше, що фехтування стало іншим. Чи можемо ми говорити з огляду на останні результати, що це вже позаду?

– Так, я потихеньку повертаюся. Був період, коли я була трішки розгублена і панікувала, адже час йде, відповідальні змагання наближаються, а відчуття впевненості і фехтування нема. Але чим ближче ми до Олімпіади, тим краще я відчуваю доріжку і тим більше можу зробити. 

Про техніку, тактику та емоції

– В Базелі в командних поєдинках з болгарками та угорками камбек здійснила Ольга Харлан, а з француженками перевернути рахунок вдалося вам завдяки перемозі над Сарою Нутчею 8:3. І це вже не перший такий випадок, можемо пригадати ваш бій з Манон Апіті-Брюне 12:5 на Кубку світу в Сінт-Нікласі. Завдяки чому вам вдаються такі ривки з француженками?

– По-перше, це був фінал, і там з одного боку легше, ніж коли ти фехтуєш за вхід в чотири чи за вхід в два, і ще невідомо чи буде медаль, з іншого – це все ж боротьба за золото. В Базелі у мене був невдалий попередній бій, але я старалася не думати про нього багато. Ми з тренерами аналізували поєдинки француженок, у нас був певний план на зустріч з ними. Важливо було дотримуватися цього плану, і не допустити того, що сталося в зустрічі з угорками, де в мене емоції взяли гору над фехтуванням. Тому в фіналі, навіть коли давала волю почуттям, все одно намагалася тримати себе під контролем і не забувати про техніку і тактику.

– А про що ви думаєте і що відчуваєте, коли закінчувати зустрічі нашої команди на доріжку виходить Ольга Харлан?

– А я не дивлюся останній бій, просто відвертаюся. Намагаюся себе внутрішньо заспокоїти і цей спокій передати Олі. Не знаю чи це насправді працює, сподіваюся, що так. Ще кажу, що я з нею і, що в неї все вийде. А чим закінчилася фраза, розумію по реакції інших дівчат і тренерів, якщо вони плескають в долоні і кричать, тоді і я радію.

– Не можу не торкнутися особистих змагань в Базелі, тим більше що ви показали там свій найкращий результат в кар’єрі на чемпіонатах Європи. Ви перемогли за вхід у вісімку одну іспанку Люсію Мартін-Португес, але в наступному поєдинку поступилися іншій – Араселі Наварро. Наскільки вони різні за стилем фехтування і рівнем майстерності?

– В принципі, вони відрізняються, хоча й не так сильно. Але причина не в них, це насамперед мені потрібно було трішки змінитися, але при цьому залишити своє фехтування. А вийшло так, як і в командних змаганнях з угорками, я не змогла впоратися зі своїми емоціями. Складно було фехтувати за чотири, мені не так часто вдається так далеко дійти. На жаль, цього разу не вийшло і це не через фехтування, а через емоції. Але в мене є час, аби це виправити, і сподіваюся колись все вийде, бажано в найближчому майбутньому (посміхається).

– Якщо подивитися світовий рейтинг перед Ріо-2016 і Токіо-2020, то там в Топ-30 не було жодної представниці Іспанії. А зараз двоє в першій десятці і ще одна виграє золото в Базелі. Наскільки взагалі виросла конкуренція в жіночій шаблі за останні два цикли?

– Дуже сильно виросла, з’явилася молодь і відчутно додали європейські команди, це якраз добре видно на прикладі Іспанії. Молода іспанка (Селія Перес – ФФУ) виграла чемпіонат Європи, її більш досвідчена і титулована співвітчизниця Араселі Наварро здобула бронзу в Базелі. Не потрапила до числа призерок, але йде четвертою в світовому рейтингу і здобула путівку на Олімпіаду Люсія Мартін-Португес.

Але в цьому не має нічого дивного, сильні тренери роз’їхалися по різних країнах і підіймають рівень фехтування загалом у світі. Цього разу олімпійський відбір був як ніколи складний. І коли ми його починали, то у нас були важкі бої навіть за вхід в 16, і тим більше далі за 8. Я не можу сказати, що були слабкі команди перед Іграми в Ріо-2016. Але зараз всі дуже вирівнялися. Так, є топ-збірні, як Франція. Там сильні всі номери, але й їх можна перемагати. Всі команди розвиваються, ростуть і впевнена, вже думають про наступну Олімпіаду, яка буде після Парижа.   

Про командну роботу, яка підіймає підготовку на інший рівень

– Чим Аліна Комащук зразка Олімпіади-2016 відрізняється від Аліни Комащук, яка поїде у Париж-2024?

– Напевно тим довгим шляхом, який вона подолала. Коли я прийшла в команду вперше (це був цикл перед Ріо-2016 – ФФУ), Україна була серед лідерів світового рейтингу. Такими ми є і зараз, але це був дуже складний шлях і ми йдемо ним далі. І сподіваюся, стали ще сильнішими!

– На ваш погляд, які зміни у підготовці та фехтуванні нашої команди дозволили зробити те, що не вдалося три роки тому, тобто відібратися на Ігри?

– Систематичність в роботі і чудова команда. Ми живемо всі разом, у нас кожного дня тренування. Змінився підхід з приходом італійця Андреа Теренціо. Взагалі з нами працюють два фехтувальні тренери, тренер з фізичної підготовки, фізіотерапевт, психолог, і нема ніяких контрактів, просто кожний з них щиро прагне нам допомогти. І питання не стояло: зможемо ми чи ні. Ми просто приходили на тренування і робили, отримуючи заряд енергії від усієї цієї великої команди і вірили в те, що все можливо. Командна робота завжди підіймає підготовку на інший рівень.

– Євгеній Стаценко та Андреа Теренціо з боку виглядають як лід і полум’я, перший дуже стриманий, другий – мега емоційний. Для вашого характеру який тренерський темперамент більше підходить?

– (Посміхається) складно сказати. Добре, що їх двоє і вони такі різні. Нам пощастило мати вибір. В один момент, коли потрібно, в тебе є емоційний тренер, в інший – спокійний. 

– Як швидко Андреа Теренціо вивчив девіз нашої команди «Слава Україні! Героям Слава». І які ще українські слова є в його арсеналі?

– Не дуже швидко і я не впевнена, що він все правильно вимовляє, зате з душею і зміст, звичайно, розуміє. Ще маємо його навчити гімну України. Для цього ще є трішки часу.

Про тривожні новини і щастя бути в Україні

– Аліна, ви згадували про роботу з психологом, а яке місце в цій роботі займає пропрацювання сприйняття тривожних новин про війну в Україні?

–  Іноді складно буває під час змагань відчувати, що вони важливі, коли розумієш, що насправді є набагато серйозніші проблеми, які зараз переживає вся Україна. З одного боку, ти усвідомлюєш, що це твій обов’язок – гідно представляти країну на міжнародній спортивній арені, а з іншого – були певні змагання, коли мені просто не хотілося виступати, була якась апатія до фехтування. І мені було прикро, що я на змаганнях, але при цьому навіть не хочу їх виграти. Ці почуття боролися між собою. Звичайно, я все одно змушувала себе виходити на доріжку, але це важко. Тому під час змагань телефон я відкладаю і новини читаю тільки після їх завершення. Я зрозуміла, що маю визначити, що для мене є важливішим в конкретний момент. З психологом ми теж торкалися цієї теми, але опосередковано, наша робота більше була зосереджена на тому, як налагодити зв’язок з тренером, а також на моєму фехтуванні, адже в певний момент постало питання чи повернутись до старого чи продовжувати опановувати нове.

– Що відчуваєте, коли після довгого періоду закордоном повертаєтесь в Україну?

– Радість і щастя! Після чемпіонату Європи ми мали б продовжувати тренуватись, але тренер дав нам можливість відпочити і з’їздити в Україну. Адже час, проведений вдома в колі рідних і близьких, додає наснаги та сил працювати далі. Батьки, сестра, мій коханий – усі дуже за мене переживають, підтримують, а ще дивуються: «А ти, ж казала, що більше не хочеш фехтувати, що в тебе вже нічого не вийде, і тут здобуваєш медаль чемпіонату Європи і потрапляєш на Олімпійські ігри!» А я сміюся і кажу, чого тільки в цьому житті не буває.

– Скільки часу ви взагалі не тримали зброю в руках?

– Остання пауза в мене була з грудня 2021-го по грудень 2022 року. А перед тим ще був коронавірус, до того ж я не відібралася на Олімпіаду в Токіо. В той період теж підготовку повноцінною не назвеш. Якщо скласти все докупи, то загалом вийде два – два з половиною роки. 

– Чи слідкували ви за фехтуванням в цей період?

– Я пішла на курси IT і дивилася, як дівчата здобули бронзу на чемпіонаті Європи 2022 року в Анталії. Була щаслива за них і в мене не було відчуття, що я хочу повертатись. Але тренер мене переконав, що треба спробувати. Тим більше, що до Олімпіади небагато часу залишилося, а далі можна буде спокійно шукати себе в чомусь іншому. І я вирішила дати собі шанс, тим більше, що прийшов новий тренер, змінилася обстановка і система тренувань, мені стало цікаво, що з цього вийде.

– В IT вам сподобалося?

– Там потрібно дружити і з математикою, і з логікою, і бути творчою людиною. І все це кардинально відрізняється від фехтування, якому я присвятила близько двадцяти років свого життя. А ще в мене на момент початку курсів був нульовий рівень, тим часом як деякі інші вже мали певний досвід. Було так складно, що я навіть плакала, але при цьому курси все ж закінчила і пишалася цим. Чи стане це моєю професією в майбутньому? Поки що не знаю, можливо ще у чомусь себе спробую. Зараз я у фехтуванні й зосереджена на ньому.    

Пресслужба ФФУ