Дуже успішним видався минулий сезон для української збірної з фехтування на шпагах серед кадетів. В Європейському кадетському циклі наші хлопці вибороли три особисті, а також чотири командні нагороди, з яких три найвищого ґатунку, виграли командний залік, а згодом вперше в історії стали чемпіонами Європи в команді!
І навіть попри те, що порівняно з минулим сезоном склад фактично повністю змінився, старт нового змагального циклу видався вдалим. Про те, як вдається тримати переможну планку, про тімбілдінг, про емоції, які часто б’ють через край та про особливості роботи в цій віковій категорії в інтерв’ю пресслужбі ФФУ розповів старший тренер кадетської збірної команди України з фехтування на шпагах Євгеній Тимо.
ПРО ЗМІНИ В КОМАНДІ І ПРОВОКАЦІЇ СУПЕРНИКІВ
– З семи спортсменів, які минулого сезону сходили у складі української команди на п’єдестал ЄКЦ, цьогоріч в кадетській категорії залишився лише один – Максим Гула. І то він не виступав в Угорщині та Австрії. З усім тим на першому етапі у нас було четверте місце, а на другому – золото! Чи очікувано це було для вас?
– Команда дійсно повністю оновилася. Минулого сезону нашою сильною стороною була висока внутрішня конкуренція. Це те, задля чого я постійно працюю і до чого я прагну. Тому що в конкуренції народжуються найсильніші й найсильніші відбираються до команди. Цьогоріч ситуація інакша, є явні лідери й потім низка інших спортсменів. Але будемо виходити з того, що є. Справді є кілька сильних спортсменів, які себе добре зарекомендували і команду – таку, якою вона є зараз, я бачив ще наприкінці минулого сезону. А як воно буде далі, побачимо, все залежить від хлопців. Це спорт, у нас все чесно, хто по рейтингу відібрався, той і їде.
Повертаючись до вашого запитання, ні, я не очікував такого результату, особливо в Будапешті. 69 команд, 373 учасники в особистих змаганнях – такої кількості серед кадетів я ніколи не бачив. За такої конкуренції четверте місце – реально дуже високий результат. У Клагенфурті я сподівався на медаль, але не думав, що ми виграємо в збірної Туреччини. Це дуже сильна команда і її склад майже не змінився після срібла минулого чемпіонату Європи. І я дійсно не думав, що нам вдасться її перемогти у півфіналі в Клагенфурті. Але зустріч пройшла майже ідеально.
– А в перемозі над італійцями в поєдинку за золото були впевнені?
– За перше місце завжди легше фехтувати, єдиний виняток це чемпіонат Європи. Туреччина, як я вже казав, сильна команда, але саме поняття «турецьке фехтування на шпагах» тоді дуже тиснуло на нас, на мене особисто. Було усвідомлення того, що ми не маємо права програти представникам цієї збірної за перше місце.
Зараз такого тиску не було. Італія, в принципі, в останні роки не така страшна, як її малюють. Ми її вже перемагали. Щоправда, по ходу поєдинку я не думав, що ми виграємо, тому що розпочали погано. Але потім хлопці включилися і повернулися в зустріч. Італійці себе дуже погано поводили провокували. Мені здається, що найспокійнішим там був я, що дуже дивно, бо зазвичай буває навпаки. Нервували всі: і спортсмени, й інші тренери. Ледь до бійки не дійшло. І коли на церемонії нагородження наші хлопці простягнули італійцям руки, вони їх не потиснули. Це означає тільки одне, що ми кращі та заслужено перемогли, а люди, які так себе поводять, не заслуговують бути чемпіонами. Вони відмовилися від рукостискання не тому, що щось було не так під час зустрічі, а насамперед тому, що вони нам програли. Всі люблять з тобою дружити, коли виграють, і мало, хто може щиро привітати, коли програв.
– Наскільки відрізнялося фехтування, яке демонструвала наша команда на першому і на другому етапі й що, на вашу думку, стало запорукою перемоги в Клагенфурті?
– Турніри різняться, але зазвичай серйозні зустрічі починаються з чвертьфіналу, в найскладнішому випадку з 1/8. З одного боку мені хочеться, щоб ми фехтували з лідерами (ви знаєте, що на кадетських змаганнях країна може заявити до п’яти команд) і бачили себе на їхньому фоні перед чемпіонатом Європи. Адже це найважливіший старт в сезоні для нас. А з іншого боку, на минулій континентальній першості це зіграло з нами злий жарт, тому що ми на старті змагань були дуже близькі до поразки від шведів. Оскільки звикли, що перші зустрічі легкі – з умовною Туреччиною-4 чи Болгарією-5. А на чемпіонаті Європи все інакше. Якщо порівнювати з Будапештом, то у нас відбулася одна зміна в команді. Марк-Юрій Цигиль дійсно добре впорався зі своєю роботою в Клагенфурті. Гадаю, це стало запорукою успіху. Тому що Максим Хворост і Арсеній Карапиш обидва турніри провели на гарному рівні.
– Чи побачимо ми на кадетських змаганнях цього сезону лідера минулорічної команди Максима Гулу, який не виступав в Угорщині і Австрії?
– Гула зараз намагається відібратися в юніорську збірну, тому їздить на інші змагання, а вони часто збігаються з кадетськими. Я не бачу в цьому нічого поганого, навпаки, чому б ні, якщо у нього вже є для цього відповідні навички. Його тренер обіцяв, що він ще буде цього сезону виступати по кадетах. У нас найсильніший етап в Братиславі. Гула напевно братиме в ньому участь. Мені теж важливо подивитися на команду всю разом до чемпіонату Європи.
Що я зауважив минулого сезону, в кадетів, які у нас були дуже сильними, кожні вихідні були якісь змагання – якщо не по їхньому віку, то юніорські чи дорослі, для інших вони відбіркові, а для них – проміжні. Завдяки такій кількості турнірів вони постійно були в накаті, відчували менше мандражу і подекуди виглядали навіть сильнішими за юніорів чи U-23. Саме тому в них бували перемоги над досвідченішими суперниками. Здавалося б, як, вони ж кадети?! А вони в гарній формі, для них ці змагання як один з етапів підготовки. Тому я вважаю, що це абсолютно нормально, коли кадети фехтують в старших вікових категоріях. В них взагалі виходить найбільше змагань серед усіх, адже вони можуть виступати й по своєму віку, і серед юніорів, і серед молоді, і серед дорослих. І я переглянув своє ставлення до цього, адже будь-які змагання це краще ніж просто тренування. Головне, щоб для цього були фізичні сили, а над цим потрібно працювати перед сезоном насамперед і далі підтримувати та розвивати форму.
– Повертаючись до перших етапів ЄКЦ, і в Угорщині, і в Австрії командні зустрічі завершував Максим Хворост. Чому саме його за відсутності Гули обрали на роль фінішера і як він з нею впорався, на ваш погляд?
– У мене є план щодо розстановки цієї команди. Карапиша в перспективі бачу передостаннім, і я його для цього напрацьовую. Якщо не його ставити закінчувати і нема Гули, який закінчував минулого сезону, тоді в принципі варіантів небагато, і найочевидніший – це Хворост. Таким чином я обрав його і не пожалкував. Максим впорався чудово, хоча було дуже важко. В Будапешті в 1/8 він виходив на мінус зі США-4. А в американців, як ви знаєте, слабких команд в кадетах просто не буває. Однак він виграв 10:2 і приніс команді перемогу в тій зустрічі.
– Гадаю, нашим читачам цікаво буде почути вашу думку, наскільки він схожий на свого тата – чемпіона світу Максима Хвороста-старшого?
– По фехтуванню максимально схожий, можна навіть сказати ідентичний. Я з нього кепкував: «Ну дуже красиво, залишилося тільки додати трохи ефективності». Щодо характеру, поки що важко сказати, в чомусь схожий, в чомусь – ні, все ж він ще дитина.
ПРО ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР І КОРИСНІ ПУСТОЩІ
– Кадетська збірна насправді не так багато часу готується разом, спортсмени здебільшого тренуються на місцях, наскільки складно привести їх на змаганнях до спільного знаменника і які інструменти тімбілдінгу ви для цього використовуєте?
– Найкращий приклад – минулий рік, тому що вийшло абсолютно все. Скажу, що з одного боку, так, спортсмени тренуються на місцях, з іншого – змагання кожні вихідні. Коли в нас було шість етапів за сезон і всі всюди їздили, то я з ними проводив часу не менше ніж особисті тренери. Тобто бачимось і спілкуємось постійно. І тут насправді на перше місце виходив людський фактор. Хочу відзначити, що у нас дуже виховані, гарні, розумні хлопці, треба подякувати за це батькам і персональним тренерам, було легко знайти спільну мову, плюс нас об’єднувала спільна мета.
З приводу тімбілдінгу, то навіть якщо нема навчально-тренувальних зборів, то є збори перед кожним турніром після особистих і після командних змагань. Я вимагаю певних речей від хлопців і бачу, що дехто їх сприймає і реально намагається виконати те, що я прошу. Насправді великий колектив, велика сім’я і я іноді на них з боку дивлюся і прям пишаюся.
– А те, що наші кадети минулого сезону виходили на командні зустрічі з пустушками, а юніори – з краватками, це елементи тімбілдінгу чи щось інше?
– Була класна атмосфера в команді, хлопці гуляли і в них виникла ідея купити пустушки. Спитали мене: «Будемо давати супротивникам на привітанні ці штуки чи собі візьмемо?» «Щодо супротивника це дуже негарно, можна розцінити як прояв неповаги, тому краще собі!» – сказав я їм.
І тут ми виграємо у півфіналі в швейцарців, всі задоволені, адже зрозуміло, що вже є медаль, дофехтували й маємо тиснути суперникам руку, але немає Марка Стасовського. Я дивлюся – він з трибун зістрибує на доріжку і несе ці самі пустушки. І в нас є фото і з пустушками, й без. А краватки – це американці нам подарували перед командними змаганнями на чемпіонаті світу серед юніорів. Я ще розмістив в соцмережах відео, як хлопці ці краватки зав’язують, вийшло круто. Шкода, що не вдалося повторити успіх кадетів на чемпіонаті Європи. Але так, це точно про тімбілдінг і взагалі про атмосферу в команді.
– Чи не боляче розлучатися з хлопцями, коли вони переходять в старші категорії й чи переживаєте за них, адже нерідко люди губляться серед дорослих і не можуть там себе проявити?
– Я намагаюся не прив’язуватися до дітей, навчився цього на власному досвіді. Тим паче коли мова не про особистих учнів, а про всіх. Я даю їм корисні поради, вчу чогось і не тільки у фехтуванні, ми часто розмовляємо просто про життя, про неспортивні досягнення, про стосунки між людьми. Тобто намагаюся їх виховувати за той невеличкий проміжок часу, що ми проводимо разом. Так, звичайно, я далі стежу за ними. Андрій Опанасенко, з яким я працював у свій перший рік в кадетській збірній, зараз вже фехтує, можна сказати, серед дорослих. А вся юніорська команда і минулого сезону, і цього – це все мої діти, з якими я ще вчора проводив час. Знаю, на що вони здатні й щоразу, коли вони виступають погано, засмучуюся. Навіть було таке минулого сезону, що вони посіли 14-те місце на Кубку світу в Базелі, і я безпосередньо в загальний чат написав: «Як вам не соромно, я всіх вас знаю, я вас такому не вчив, не можна програвати таким слабким супротивникам». Так я дуже сильно переймаюся їхніми подальшими виступами, але не сумую. Намагаюся дати їм все, що можу, і бажаю успіхів.
ПРО СМАК ПЕРЕМОГИ І МОТИВАЦІЮ
– Ви працюєте тренером кадетської збірної вже шостий рік. Чи можете пригадати за цей час найяскравішу перемогу і найдраматичнішу поразку?
– Час пливе дуже швидко, коли я йшов на цю роботу, я був одним тренером, зараз – вже зовсім інший. Все змінюється, ти ростеш, розвиваєшся. І, звичайно, я вчуся насамперед у своїх власних учнів, але й під час роботи зі збірною також. І от торік я також дещо для себе знайшов.
Щодо драматичних моментів, то насправді вони є на кожних змаганнях. Я вважаю прикрою поразкою, як своєю особистою, так і спортсменів те, що ми не взяли жодної медалі на чемпіонаті Європи в Таллінні-2023. Це було великим розчарування для мене, як для тренера. Напередодні я казав хлопцям: «У вас нормальна сітка і ви дуже сильні, хтозна, коли ще буде такий шикарний шанс взяти медаль». Але тоді вони не пройнялися моїми словами до кінця, чи можливо я не зумів донести до них свою думку. Але в підсумку наступного року Гула з іншими спортсменами виграв чемпіонат Європи, а Перчук став третім в команді на континентальній першості U-23. Дуже талановиті хлопці, які далі себе показали, але не на тих змаганнях.
Тож поразка тоді британцям, в яких ми могли виграти, була напевно найприкрішою, а найяскравіша перемога? Безперечно це чемпіонат Європи. Адже це було вперше в історії. Чоловіча шпажна команда серед кадетів ніколи до того не ставала чемпіоном Європи. За весь час було тільки одне срібло і одна бронза. Якщо потрібно назвати конкретний поєдинок, то відповім неочікувано, це перемога над шведами в першій зустрічі на останньому чемпіонаті Європи. Коли хлопці вийшли на доріжку розслабленими, весь час були позаду і перед сьомим боєм ми програвали п’ять уколів, і взагалі не було видно, яким чином ми збираємося перемагати. Підходили в статусі фаворитів, збиралися брати медалі, а тут не можемо виграти за вісім у Швеції. Були й інші важкі зустрічі в той день, але ця була найважливіша.
– Якби у фехтуванні, так само як в ігрових видах спорту, робили підбірку найяскравіших моментів за участі тренерів, мені здається, ви були в топі за рівнем емоційності. Це допомагає чи все ж більше заважає в роботі?
– В Будапешті дружина старшого тренера юніорської команди Олега Соколова зняла цілу підбірку таких моїх реакцій. І це насправді досить смішно. Але мені навіть більше подобаються фото з особистих змагань, коли я, незадоволений, дивлюся як фехтують мої власні учні. Такі фото є з турнірів в Києві, в Броварах, з юніорського Кубка світу в Базелі і з якихось аматорських змагань, де я точно з таким самим виразом обличчя. Мені здається, така моя емоційність допомагає і підбадьорює. Адже я не накручую хлопців, і навіть коли сам нервую, намагаюся їм цього не показувати. Коли спортсмени бачать, що тренеру не байдуже, вони проникаються і самі загоряються бажанням досягти успіху. Я знаю, що я емоційний і це смішно виглядає з боку, але під час процесу я про це не думаю.
– За що ви найбільше любите свою роботу і що в ній для вас найважче?
– Коли ми приїжджаємо на змагання, то я завжди кажу хлопцям, що в нас є одна мета, ми тут, щоб виграти! Я розумію, що це не юніори й тим паче не дорослі, і це не Олімпійські ігри, але я обіймаю цю посаду, це моя робота і моє поле на сьогодні і я на ньому хочу виграти. Інакше навіщо ми цим займаємося, це ж не якісь товариські матчі.
Що найскладніше? Я напевно скажу не тільки за роботу з кадетами, а узагальню. Наприклад, у мене в жовтні був тільки один вихідний день. Змагання були кожний вікенд. Дитяча ліга, Будапешт, Кубок України і Клагенфурт. Поїздки, організація турнірів, сам процес – він не є простим. Багато дітей, тренерів, постійно хтось дзвонить і щось питає, матусі, татусі, дідусі, бабусі – й всім треба відповісти. Хтось їде на змагання з тобою, хтось з мамою, хтось живе сам, а хтось їде сам, але живе з командою. Це все складно…
– Напевно, в моменти, коли команда стоїть на найвищій сходинці п’єдесталу, приходить відчуття, що все це недарма?
– Можна багато працювати й не досягнути мети. І в нас буває по різному, але останнім часом ми мали дуже гарні результати. Ми просто перебуваємо трішечки в тіні наших неймовірних дівчат, які ну дуже сильні! Але тут потрібно враховувати, що шпага чоловіча це найконкурентніший вид зброї, якщо брати до уваги кількість та географію учасників. І те, що за такої конкуренції. ми виграємо, це дуже круто. Тому великий респект усім тренерам які працюють, без них би цього не було.
Справді, коли спортсмени сходять на п’єдестал, ти розумієш, навіщо все це робиться. Коли ми починали працювати, то програвали як правило в чвертьфіналах, займали п’яті і шості місця. Минулого року ми тричі були першими, ми виграли командний Кубок Європи і стали чемпіонами Європи. Якби мені на початку минулого сезону сказали, що ми все це здобудемо, я б напевно не повірив. А після перемоги це здавалося максимально логічним і справедливим.
Мабуть, це була не найсильніша команда, але вона досягла найбільших успіхів, тому що на перше місце вийшли людські якості, хоча й професійні теж були на високому рівні, звичайно. Це той сезон, який я пам’ятатиму завжди і хлопці, впевнений, також! Єдине, мені дуже прикро за те, що відбувається в особистих змаганнях. Ми погано виступаємо як на чемпіонатах світу, так і на чемпіонатах Європи. За той час, що я працюю, тільки Перчук взяв медаль, і більше ніхто навіть в вісімці не був. Це проблема, але конкуренція, повторюся, нереальна.
– З якими почуттями після такого яскравого минулого сезону ви починаєте новий?
– Так, минулий сезон був нереально успішний і після цього мені потрібно було йти з цієї роботи швидше за все. Але так склалися обставини, що я залишився. Але немає такого, щоб я демотивований, що мені нецікаво, що я вже всього досягнув. На перших змаганнях сезону в Ужгороді я сказав хлопцям: «Що може бути краще, ніж виграти чемпіонат Європи? Виграти його ще раз!» Звичайно, це просто один день і може бути все що завгодно, це спорт, але я максимально заряджений досягати успіхів і далі. Я відчув смак перемоги, мені сподобалося і я хочу ще! Впевнений, що хлопцям також хочеться, тому що вони ще цього не пробували.
