Головний тренер національної збірної України з фехтування, чемпіонка світу та Європи Наталія Конрад дала велике інтерв’ю пресслужбі ФФУ. Разом з нею ми згадали найдраматичніші моменти цього затьмареного війною олімпійського циклу, проаналізували, як в таких складних обставинах вдалося зберегти команду і привезти дві нагороди з Ігор в Парижі-2024.

Звичайно, обговорили й те, що чекає на українське фехтування в найближчі чотири роки і кого з наших олімпійських чемпіонок в жіночій шаблі ми ще побачимо на доріжці та коли. Відповіді на ці та інші запитання читайте далі.     

ПРО ФЕХТУВАННЯ В УМОВАХ ВІЙНИ ТА ЕПІЧНУ СЦЕНУ В МІЛАНІ

– Наталія Михайлівна, біля керма національної збірної Ви провели вже два олімпійських цикли й обидва вийшли досить нестандартними. Але якщо в перший, так би мовити, ковідний, який завершився для нас бронзою Ігоря Рейзліна в Токіо-2020, всі країни були в більш-менш рівних умовах, то в нинішньому, затьмареному війною, жоден з Ваших колег не мав хоча б приблизно такий досвід, який був у Вас. Що для Вас, як для головного тренера, було найскладнішим за останні три роки?

– Спочатку, звичайно, це був шок від повномасштабного вторгнення і з цим шоком ми увійшли в перший сезон в новому олімпійському циклі. Як ви знаєте, через кілька днів після початку війни наша збірна мала виступати на чемпіонаті Європи серед кадетів та юніорів в Сербії. І ми разом зі спортсменами та тренерами вирішили, що той, в кого є можливість, все ж буде брати в ньому участь. Хоча ситуація була жахлива, з одного боку, у твоїй країні гинуть люди, з іншого, ти їдеш на змагання.

Ми вибороли тоді дві бронзові нагороди, плюс там навіть без нашої агітації вигнали із залу спортсменів збірної Росії. І вони вже не брали участі в командних змаганнях. Але цьому передувала відмова Емілі (Конрад – ФФУ) фехтувати з росіянкою.

Спочатку всім було страшно і незрозуміло, що робити далі. Місяць-два йшло, так би мовити, перезавантаження. Потім все ж дійшли висновку, що або люди йдуть боронити країну, або продовжують робити свою справу. Наша справа – це показувати результати і доносити світові правду про війну в Україні. На кожні міжнародні змагання ми привозили прапори та намагалися висловити свою позицію. Десь зустрічали підтримку, десь навпаки нам забороняли це робити, погрожуючи дискваліфікацією. В Китаї дівчат-шпажисток навіть супроводжували в аеропорт, не даючи їм можливості нічого зробити. І тут знову дві паралелі. З одного боку, ти маєш сконцентруватися на фехтуванні, тренуваннях, виступах, а з іншого – не розумієш як це зробити, коли в твоїй країні війна і твої рідні вдома в небезпеці.

По молоді та дітям за час війни певний процент ми все ж втратили, люди повиїздили за кордон, але більшість тих, хто знайшов можливість і далі займатися фехтуванням, продовжили виступати за Україну. У дорослому фехтуванні, в принципі, всіх вдалося зберегти. Жіноча шабля, як ви знаєте, на постійній основі готувалася в Італії. Всі інші були в Україні. Плюс ми по можливості організовували закордонні збори, не лише заради спарингу і підвищення кваліфікації, а також щоб люди могли морально відпочивати від постійних тривог, спокійно поспати вночі й відновитися. Але це все одно було важко, в тій же жіночій шпазі в половини команди були маленькі діти, які залишалися в Україні.

Перший рік фінансування не було, багато країн нам допомагали, давали екіпіровку, запрошували на збори, потім цей процес трішки пригальмувався. Але на щастя держава знову почала виділяти кошти на спорт. Адже прийшло розуміння, що він залишається важливим навіть в умовах війни. Минулого року вже навіть соромно було звертатися до інших країн по допомогу, адже ми всюди їздили повною квотою і практично в кожному виді зброї, в кожній віковій категорії мали нагороди. В шпазі завжди так було, а от в рапірі та шаблі  – ні. І якщо спочатку ледь не на кожному турнірі до нас підходили і цікавилися, що у нас відбувається, то останнім часом, коли ми починали говорити про війну, багато людей з інших країн дивувалися: «А що вона ще не закінчилася?»

– Напевно, одним з найскладніших моментів для всієї збірної був чемпіонат світу 2023 року в Мілані?

– Це  був останній чемпіонат світу в цьому олімпійському циклі і він мав велике значення для потрапляння в Париж-2024. А складним він був насамперед через політичні моменти. Адже до останнього на державному рівні вирішувалося можемо ми фехтувати з росіянами і білорусами чи ні. В Мілан ми їхали, не знаючи чи вийдуть наші спортсмени на доріжку. Відповідний дозвіл було підписано в ніч перед тим, як мала фехтувати Ольга Харлан. А далі був поєдинок Ольги з «нейтральною» росіянкою Смірновою. Нам нібито дозволили не тиснути руку, але це правило на той момент ще не було офіційно прийнято FIE. Розгорнулася сцена за участі дзвінків з Росії. Голова технічного директорату 25 разів змінював своє рішення. Спочатку стверджував, що все буде добре, а потім через годину викликав нас і сказав, що це чорна картка.

Напередодні я обговорювала можливі наслідки відмови від рукостискання з представником МОК, який був у Мілані. І він теж запевнив нас, що проблем не буде і це ж він повторив одразу після завершення поєдинку зі Смірновою. Але тут почалося те, що почалося.

Ситуація розкручується. Я намагаюся йому додзвонитися, але він не відповідає. А ввечері, коли виходить на зв’язок, пояснює, що був у літаку, повертався в Лозанну. Нічого не бачив, був впевнений, що все гаразд. Наступного дня він знову телефонує і каже, що мав зустріч з президентом МОК Томасом Бахом. Той, за його словами, теж шокований цією ситуацією, а далі просить перевірити пошту, адже вони надіслали нам листа. Я його відкриваю, а там написано, що Харлан отримує wild-card на Олімпійські ігри-2024. Я дзвоню Олі і кажу: «Перевір поштову скриньку». Коли ж знаходжу її в залі, вона вже читає листа і ридає. Це були сльози радості з присмаком образи та гіркоти, крізь які вона мені сказала: «Ми все одно маємо командою потрапити на Олімпіаду!». Так, потрапите, але ти вже можеш не переживати, видихни.

ПРО ОЛІМПІЙСЬКИЙ ВІДБІР І ПОТЕНЦІАЛ, ЯКИЙ НЕ ВДАЛОСЯ РЕАЛІЗУВАТИ

– Зрозуміло, що неможливо абстрагуватися від того, що наша країна перебуває в стані війни, але все ж навіть за таких обставин ми повинні аналізувати результати наших спортсменів. Дві командні олімпійські ліцензії – це максимум чи могли ми розраховувати на більше?

– Я вважаю, що ми могли зачепитися за ліцензії ще в двох видах. Жіночій рапірі трішки не вистачило часу, дівчата тільки почали освоюватися в дорослому фехтуванні. Різниця між першим роком і останнім була колосальна. На початку, коли вони фехтували з лідерами такими, як США чи Італія, різниця в рахунку сягала двадцяти уколів. А вже минулого сезону вони з провідними командами до сьомого-восьмого бою боролися практично на рівних. А потім, коли відбір вже закінчився, взагалі стали третіми на Кубку світу в Гонконгу. Якби Олімпіада була наступного року, то шанси потрапити туди в нашої жіночої рапіри були б вищі, я вважаю.

І, звичайно, чоловіча шпага, не можна забувати, що це наш вид, який раніше неодноразово був представлений на Олімпійських іграх. Після Токіо пішли Богдан Нікішин та Анатолій Герей, перші два роки вирішував свої особисті питання і майже не виступав Роман Свічкар. Ігор Рейзлін в команді практично ніколи не фехтував. Виходить плюс-мінус новий склад, але навіть при цьому, вважаю, ми могли зачепитися за ліцензію. Вже коли закінчувався олімпійський відбір і шансів було мало, хлопці виграли в таких сильних суперників, як Італія та Франція. З поверненням Свічкаря команда стала більш надійною, плюс вже набрався досвіду виступів в дорослих змаганнях молодий Нікіта Кошман. Тобто хлопці показали, що можуть боротися. Чому цього не сталося раніше?

Володимир Васильович Станкевич трішки запізно, як на мене, почав виїздити з хлопцями на змагання. Зрозуміло, що йшла війна, але буксування в цьому моменті нам дорого коштувала. Плюс в плані підготовки він завжди дотримувався концепції тривалих зборів вдома. Але до ковіда і десь впродовж пів року після нього, до нас приїздили тренуватися представники інших країн – Японії, Ізраїля, Казахстану. До того ж багато іноземців збирав Турнір пам’яті Авербаха в Харкові. Тобто у наших хлопців була можливість спарингувати з представниками різних країн, різних фехтувальних шкіл. І якщо після початку війни з іншими видами зброї ми знаходили можливість хоча б раз на два місяці проводити збори за кордоном, то чоловіча шпага майже весь час перебувала в Україні. Був тільки один збір в Угорщині, і ще кілька спортсменів, навіть не вся перша шістка національного рейтингу, близько місяця після повномасштабного вторгнення готувалася в Німеччині.

Велике значення також мав чемпіонат світу в Мілані, який давав подвійні і незамінні очки у відборі на Олімпіаду. Якщо ти там програєш за вхід в 16, що і сталося з нашою командою, яка поступилася одним уколом Польщі, то шансів потрапити на Ігри не має – в інших видах взагалі, в чоловічій шпазі, де постійно змінюються лідери і дуже велика конкуренція, вони ще теоретично зберігалися. Але все одно було вкрай важко.  

– Спортсмени та тренери зі зрозумілих причин не люблять перед змаганнями відповідати, на які результати вони очікують. Але зараз, коли головний старт вже позаду, дозволимо собі поставити це запитання, але вже в минулому часі?

– Звичайно, хотілося медаль, для початку – будь-якого ґатунку в будь-якому виді. Це потрібно було для всього фехтування і для всієї нашої країни. Але глибоко всередині розраховувала на дві. І, відверто скажу, дуже засмутилася через виступ нашої жіночої шпаги, яка потрапивши на Ігри командою, не показала там свого фехтування. Ми зі старшим тренером Богданом Сергійовичем Нікішиним, знаходячись там в боксі, намагалися завести дівчат – і спокійно, погладивши по голівці, і підвищивши тон – десь покричати, десь постукати, але в нас не вийшло. А коли в команді фехтує тільки одна людина, нічого не буде, потрібно хоча б дві. Китай, з яким ми зустрічалися за вхід у четвірку, був не в найкращій своїй формі, і потрібно було цей поєдинок вигравати.

Хоча ось так подивишся, потрапили на Олімпіаду командою, посіли там шосте місце, двоє наших спортсменок були у вісімці в особистій першості. Ніби непогані результати, але ми знаємо, що команда здатна на більше. Дівчата не показали того фехтування, з яким можна було боротися за медаль.

– Це питання психології чи все ж фізичної готовності?

– Вважаю, що з точки зору спортивної підготовки вони були готові. І навіть Фейбі Бежура, яка програла майбутній віцечемпіонці Ор’ян Малло за вхід в 16, мала вигравати бій, адже вела в рахунку з великим відривом і перед тим гарні уколи завдавала. Влада Харькова цілком могла пройти далі. Олені Кривицькій об’єктивно складно було з цією суперницею. Вівіан Кон дуже класна фехтувальниця і насправді жіноча шпага з її відходом збідніє. На пальцях однієї руки можна перерахувати сьогодні спортсменок такого рівня, як вона. Я маю на увазі не результат, а тих, хто показує таке фехтування як представниця Гонконгу, яка і виграла золото в Парижі-2024. А наші дівчата десь злякалися, десь не взяли на себе відповідальність. Коли людина стоїть і весь час коле на зустріч, це означає тільки одне, що вона боїться зробити якийсь прийом. Просили, пояснювали. Влада Харькова фехтувала відкрито, намагалася врятувати ситуацію, але марно, не вийшло.

ПРО ЗВ’ЯЗОК МІЖ ОСОБИСТОЮ БРОНЗОЮ ТА ЗОЛОТОМ КОМАНДИ В ПАРИЖІ

– На щастя, вийшло у наших шаблісток, які здобули золото і в цей складний час подарували неймовірні емоції всій Україні. Чи було у Вас передчуття успіху і що у Вас, як у головного тренера, викликало найбільше занепокоєння напередодні командного турніру на Олімпіаді?

– Наші шаблістки стабільно виступали і показували високий  результат впродовж всього року. Тож було відчуття, що вони візьмуть медаль. А переживання були пов’язані насамперед з розумінням того, що командний результат буде дуже сильно залежати від виступу в особистих змаганнях. І бронза Ольги Харлан в емоційному плані, я вважаю, дала напевно плюс вісімдесят відсотків впевненості у тому, що і в командних змаганнях ми будемо на п’єдесталі. Тому що так, як вона фехтувала в команді, вона вже давно-давно не фехтувала. Те, що Ольга вирвала цю бронзову нагороду в особистій першості, мені здається, дуже сильно психологічно вплинуло на неї, дозволило їй видихнути і просто показувати своє фехтування. Це не означає, що вона виходила і нічого не боялася. Харлан – це завжди боєць, вона заводить подруг по команді, і віддає всю себе на доріжці. Але завдяки особистій бронзі, їй було психологічно легше продемонструвати те, що вона вміє і може, й потягнути за собою команду. А наша жіноча шабля – це справжня команда. Коли в когось щось не виходить, вони одна одну підтримують, підтягують і прикривають. І ми бачили в тій же чвертьфінальній зустрічі, коли італійки зрівняли рахунок, Оля відвернула Аліну Комащук від доріжки, щоб вона не дивилась, що там відбувається, і сказала: «Давай, ти зараз вийдеш, зробиш свою справу, у тебе все вийде і я все зроблю після тебе». І Аліна вийшла і виграла 6:1. А це був восьмий передостанній бій і виходила вона на нього вже за мінус один. Оля ж далі завершила зустріч і принесла команді перемогу.  

– В одному зі своїх постолімпійських інтерв’ю Аліна Комащук, відповідаючи на запитання, з якими очікуваннями вона підходила до Олімпіади, зазначила, що команда на останніх турнірах настільки стабільно виступала, що в неї закрадалися сумніви, чи може все так добре бути і в Парижі.

– Я вважаю, що внесок Аліни в те, що команда відібралася на Олімпійські ігри дуже великий. Вона приємна і порядна людина, яка насправді часто в собі сумнівається і, як мені здається, десь себе недооцінює. Через це, на мою думку, вона дуже сильно недобрала в кар’єрі в своєму особистому результаті. Я не раз з нею говорила і сподіваюся у мене таки вийшло до неї достукатися, що, якщо дозволяє здоров’я, вона має пофехтувала ще один олімпійський цикл для себе самої, не тільки для команди. Зрозуміло, після того, як ти став олімпійським чемпіоном, важко щось робити, підтверджувати статус. Але я переконана, що вона ще може себе показати на високому рівні, вік їй дозволяє.   

ПРО ФЕНОМЕН ХАРЛАН І МАЙБУТНЄ ЖІНОЧОЇ ШАБЛІ

– Власне, «що далі чекає на українську шаблю» було чи не найпопулярнішим запитанням у журналістів після олімпійської перемоги нашої команди й зараз я хотіла переадресувати його Вам?

– Я думаю, що половина олімпійської команди залишиться, просто вони почнуть виступати не одразу, пізніше. Щодо Ольги Харлан, можливо, і вона теж ще фехтуватиме. Принаймні рішення, що вона сто відсотків завершує кар’єру станом на зараз не має. Гадаю, все буде залежати від її особистих стосунків і планів побудувати родину. Звичайно, і їй, і всім дівчатам, потрібне перезавантаження. Не те щоб вони працювали як зомбі весь відбір, але робота була на першому місці, плюс весь час поза домом. А це важко, коли ти місяцями не бачишся зі своїми близькими та друзями. Бакастова і Комащук, мабуть, з нового року вже будуть підключатися до змагань. Олена Кравацька ще не вирішила.

– У Харлан є всі нагороди найвищого ґатунку, які тільки можуть бути у спорті, крім однієї – особистого золота Олімпіади. В Лос-Анджелесі-2028 нашій легендарній спортсменці буде 37. Ми бачили на останньому чемпіонаті Європи на прикладі естонської шпажистки Ірини Ембріх, що вигравати можна навіть в 43. Наскільки, на Вашу думку, це реально в жіночій шаблі?

– Насамперед це залежить від фізичного стану спортсмена, і чи турбують його травми. Звичайно, ще є питання швидкості, яка з віком падає. Але три роки це не такий великий термін, щоб люди, які фехтують на такому рівні, не могли це компенсувати за рахунок тактики і техніки. Складно зараз робити якісь прогнози щодо Лос-Анджелеса. Адже багато буде залежати від психології, наскільки Ольга ще хотітиме цієї боротьби, цього драйву.

– Харлан якось сама сказала в інтерв’ю, що не вважає себе фехтувальницею від Бога. А як вважаєте Ви?

– Звичайно, це робота, робота і ще раз робота. Так, людина народжується з певними фізичними задатками й грайливістю, але далі на рівні великого спорту це постійна робота над собою і характер. Хтось виходить на доріжку і бореться до останнього, а хтось кидає, коли щось не виходить. Ользі в силу її природних здібностей, можливо трішки простіше ніж іншим, але це не означає, що вона такий талант, що їй дали в руки шаблю і вона одразу пішла фехтувати, ні. Це постійне вдосконалення майстерності та вміння діставати з себе всі сили, доводити справу до кінця, а коли не вийшло, вставати і йти далі. В Базелі й в особистих, і в командних змаганнях в неї зовсім не олімпійське фехтування було. І річ не в тому, що вони програли француженкам у фіналі та посіли друге місце. Переживання були пов’язані не з результатом, а з тим,  як фехтували. А це був тільки чемпіонат Європи. Олімпійські ігри – це ще більша напруга та психологічне навантаження. Але, як бачите, вони плідно попрацювали в останній місяць перед Іграми – і в Парижі все зовсім інша картина була.  

ПРО УСПІШНИЙ ДОСВІД, ЯКИЙ НЕ ВАРТО ПОВТОРЮВАТИ

– Порівняно з Іграми в Ріо-2016 у нас відбулася лише одна зміна в основному складі: замість Олени Вороніної – Юлія Бакастова. А це означає, що командну ліцензію і згодом олімпійське золото Парижа ми здобули насамперед завдяки змінам у підготовці. Наскільки цей досвід тренувань в Італії під керівництвом інтернаціонального тандему (Андреа Теренціо і Євгенія Стаценка) може стати нам у нагоді надалі чи це був унікальний випадок і повторити таке буде важко?

– Матеріал, з якого, образно кажучи, була зліплена, ця команда, це спортсменки, які вже мали певний рівень і були обучені особистими тренерами. Так, ви маєте, рацію, фактично той же склад, маючи всі можливості, навіть не відібрався в Токіо. Тобто питання справді в тому, як була побудована підготовка. Ми бачили, як з кожним новим роком в олімпійському циклі дівчата додавали й в фізичних кондиціях, і в якості фехтуванні, і в результаті. І якщо зважати на те, що головна мета – здобуття олімпійської ліцензії, а потім і нагороди, була досягнута, то це було вірне рішення. Але якби не війна, зробити так було б неможливо, та й напевно неправильно з точки зору розвитку українського шабельного фехтування загалом, адже кадети, юніори, молодь від цього страждали.

І не всі витримували режим, за якого потрібно було постійно жити й тренуватися в чужій країні. Олександра Бондар зокрема не захотіла залишатися в Італії. В останній момент відмовилася і повернулася в Україну. Це було за два роки до Олімпіади й Андреа Теренціо якраз розглядав її як претендентку в основний склад і на чемпіонат Європи, і на чемпіонат світу. І це було б краще для команди, спаринг плюс конкуренція, я вже не кажу про те, що, не дай Боже, в когось сталася б травма.

Бондар зараз мешкає в Києві, останнім часом тренується з Євгенієм Стаценком на ЦСК. Долучаються й інші спортсменки, які розглядаються як претендентки в команду. На перший Кубок світу в Алжир поїде повністю молодий склад (Бондар, Гонцова, Коротченко, четвертий номер ще під питанням). Подивимося, як вони себе проявлять на міжнародному рівні. Наразі це не так ризиковано, адже завдяки успішному виступу в минулому сезоні наша жіноча шабля йде на другому місці в світовому рейтингу. В перших поєдинках у них будуть не найважчі суперниці, і вони матимуть можливість отримати такий необхідний досвід.   

– Ще перед Іграми ми запитували старшого тренера Євгенія Стаценка, яким він бачить майбутнє української жіночої шаблі, й він був сповнений ентузіазму, сказавши, що незалежно від того, чи фехтуватиме далі наша зіркова четвірка, вони з Андреа Теренціо раді будуть продовжити працювати й продемонстрував цілий список спортсменок, яких вони планують підключати до підготовки збірної України. Ви поділяєте його оптимізм?

– Вісім спортсменок, з якими можна вже зараз працювати, точно є. Але знову ж таки потрібна постійна і систематична робота. Євгеній Стаценко останні три роки провів разом з дівчатами в Італії. Повною мірою брав участь в тренувальному процесі й отримав неймовірний досвід. Якщо у випадку з Харлан дев’яносто відсотків уроків давав Андреа, то з іншими спортсменками вони працювали 50 на 50. Євгеній Олександрович бачив, як побудований план підготовки, яку функцію виконує тренер з ЗФП. В нього всі ці напрацювання залишилися і якщо він зможе, а я сподіваюся, що зможе, перенести отриманий досвід сюди, це буде дуже добре для нашої жіночої шаблі.

Повертаючись до вашого питання чи можливо повторити таку підготовку, як була в шаблісток в Італії. Коли починалася наша співпраця з Теренціо, то в нас і в думках не було, що можна перевезти цілу команду за кордон і там її тренувати. Свої корективи внесла війна. Мова йшла про 50 на 50, половина часу в Україні, половина на зборах в Італії. І я сподіваюся, що далі ми рухатимемося саме в такому напрямі, можливо з певними корективами, враховуючи ситуацію в країні. Остаточно про те, який тренерський склад працюватиме в усіх видах зброї, ми зможемо говорити після того, як в листопаді Міністерство молоді та спорту проведе конкурс на посади тренерів штатної команди національної збірної України, і в грудні з ними буде укладено відповідні контракти.

ПРО МОЛОДЬ, ЯКА НАСТУПАЄ І ДОСВІД, ЯКИЙ НЕ ЗДАЄТЬСЯ

– В продовження теми перспектив українського фехтування, дозволю собі переадресувати Вам друге за популярністю (після планів наших олімпійських чемпіонок) запитання від журналістів: «Чому на Ігри в Париж не взяли Анну Максименко», яка виграла минулого сезону чемпіонат світу серед кадетів, зібрала усе золото кадетського та юніорського чемпіонату Європи та стала чемпіонкою України серед дорослих?

– Є певна система відбору, згідно з якою формується команда. І Анна Максименко, і Емілі Конрад минулого сезону були ще кадетками і при цьому виступали також серед юніорок та молоді. Тобто вони тягнули на собі три категорії і це дуже важко робити в такому юному віці. Якби це питання постало раніше, то вони мали б відмовитися від участі в певних змаганнях по своєму віку і включитися в боротьбу за потрапляння в олімпійську команду. Тоді б можна було об’єктивно судити, готові вони конкурувати з дорослими спортсменками чи ні. Богдан Сергійович Нікішин зараз планує в міру можливостей, наскільки дозволятиме фінансування, підключати їх до підготовки основної команди. І вони природним чином, якщо виб’ють когось з теперішніх лідерів, зможуть прокласти собі шлях, але вони це мають зробити самостійно.

Взагалі в жіночій шпазі в нас дуже перспективна молодь, на зборах вони вже показують, що здатні складати конкуренцію дорослим, але тренування це одне, а змагання, очки, рейтинг – інше. Не забуватимемо, що досвід у фехтуванні грає велику роль. Так, результати обнадіюють, цьогоріч ми мали просто шалену конкуренцію за місце в кадетській команді. Не змогли потрапити до основного складу спортсменки, які двічі чи тричі впродовж сезону здобували медалі на етапах Європейського кадетського циклу. Але дівчата дорослішають, організм перебудовується, підлітковий період взагалі непростий і не лише в спорті. Важливо, щоб вони залишилися у фехтуванні й далі так само прагнули ним займатися. При цьому зауважу, що всі наші досвідчені спортсменки продовжують кар’єру, ніхто свої позиції здавати не збирається.  

Щодо чоловічої шпаги, то тут з внутрішньою конкуренцією у нас завжди все було гаразд, і щільність результатів залишається високою. Я очікую цього сезону прогресу на міжнародному рівні від наших юніорів. Плюс до основної команди підійшли молоді хлопці, насамперед це Андрій Опанасенко та Нікіта Кошман. Вони вже рік від’їздили по змаганнях зі збірною, а останній навіть більше, тож сподіваюся вони себе проявлять.

В чоловічій шпазі також всі спортсмени, які фехтували в минулому олімпійському циклі, продовжують кар’єру. Щодо Ігоря Рейзліна, то про його майбутнє можна буде говорити ближче до кінця року. Поки що скажу, що він планує фехтувати на Кубку України, що відбудеться в кінці жовтня в Києві.

ПРО ЖІНОЧУ РАПІРУ НА ПІДЙОМІ І ЧОЛОВІЧЕ ПИТАННЯ

– Пропоную перейти до жіночої рапіри, теми якої ми вже торкалися сьогодні принагідно до розмови про відбір на Олімпіаду-2024. Як гадаєте, чи можна говорити про те, що ми на порозі нової сторінки в історії українського фехтування з огляду на останні успіхи наших рапіристок?

– Жіноча рапіра у нас справді зараз на підйомі. Основу команди складають молоді спортсменки, але їм не 17-18, а вже 22-23. Це чудовий вік для розвитку і підвищення класу.  Говорити про те, що хтось ще більш юний може постукатися в збірну, зарано. У нас є непогані спортсменки, але ще кадетського та юніорського віку, а рапіра це технічно складний вид зброї, і їм потрібен час, щоб вирости. Перспективи в теперішньої команди чудові, головне, щоб вони всі були здорові, адже травми, на жаль, невіддільна частина спорту високих досягнень. Аліні Полозюк в міжсезоння зробили операцію на коліні. Ольга Сопіт має проблеми з кистю. Сподіваюся це не завадить дівчатам далі прогресувати. 

– Коли Ви очолили національну збірну, таких результатів в нашої жіночої рапіри не було, але минуло вісім років і сьогодні ми вже говоримо про цей вид, як про той, що боротиметься за потрапляння на Олімпіаду в Лос-Анджелесі. Завдяки чому це стало можливим і чи реально перенести цей досвід на чоловічу рапіру, в якій спостерігається певний спад?  

– Коли я починала працювати головним тренером, моїм першим рішенням було не повезти жіночу рапіру на чемпіонат Європи-2017. Чому? Тому що тоді в складі були травмовані та вікові спортсменки, зараз плюс-мінус в схожому стані перебуває наша чоловіча рапіра. Але ті дівчата, які сьогодні складають основу збірної, вже тоді бувши кадетками та юніорками, в своєму віці показували результат і «кусалися» на внутрішніх стартах серед дорослих. Саме тому на мою думку, доцільніше було перенаправити кошти на них. Тоді ж я мала розмову з Ольгою Лелейко щодо її переходу на тренерську роботу. Вона ще думала пофехтувати, сумнівалася, але у підсумку взялася за підготовку резерву. У 2021 році вона вже стала старшим тренером дорослої команди, куди до неї прийшли всі ті дівчата, з якими вона працювала серед кадетів, юніорів та молоді. І ось вони разом йдуть далі і розвиваються. Є звичайно свої складнощі, адже Миронюк і Петрова тренуються в Америці, Сопіт – у Франції. Але нам вдається організовувати спільні збори, підключати до них молодь, і головне – рости.       

Чоловіча рапіра залишається для нас болючим питанням. Не можна сказати, що спортсменів немає, вони є. І молодь зараз багато їздить по змаганнях, але видно в загальному щось у цьому виді відбувається не так, що ми не маємо помітних успіхів ані серед кадетів, ані серед юніорів, ані серед дорослих. Ми продовжуємо шукати шляхи виходу з цієї ситуації, плануються певні зміни в тренерському штабі, побачимо, який результат вони дадуть.  

– Серед чоловіків і в рапірі, і в шаблі лідерами в минулому олімпійському циклі у нас були вікові спортсмени, чи відомі їхні плани? І чи є кому їх замінити в разі потреби?

– В чоловічій рапірі поки що наміри завершити спортивну кар’єру озвучив лише Ростислав Герцик. Щодо шабліста Андрія Ягодки, то він вагався, але вирішив продовжувати фехтувати. Знаєте, ми можемо багато говорити про  молодь, але вона повинна показувати результат хоча б на своєму рівні і завойовувати своє місце. Якщо ми будемо ставити в команду молодого спортсмена просто так, не думаю, що на міжнародній арені це підніме рівень його фехтування зокрема і нашої збірної загалом. Тренуйся, набувай досвіду, починай вигравати в старших. Так, наприклад, як це зробив в шаблі Дарій Лукашенко. Він виборов медаль на юніорському чемпіонаті Європи, потрапив в призери на юніорському Кубку світу. Його не просто так включили до основної команди, він дійсно показав цікаве фехтування, яке вже підходить для дорослого рівня. Вважати когось перспективним тільки тому що він молодий – хибний підхід, на мою думку.   

ПРО МІЖНАРОДНІ ТЕНДЕНЦІЇ І МОЖЛИВІ ЗМІНИ ДО СИСТЕМИ ВІДБОРУ

– Останній блок запитань хотілося б присвятити міжнародній тематиці. Які тенденції, Ви, як головний тренер збірної, відзначили для себе по завершенню Олімпійських ігор в Парижі-2024?  

– Все більше  конкурентоспроможних у фехтуванні країн з’являється в Азії. Це було видно ще на чемпіонаті світу в Мілані і зараз на Олімпіаді в Парижі ця тенденція проявилася ще яскравіше. Азія дуже сильно додала і продовжує набирати обертів, при чому у всіх видах зброї. Це відображається і в кількості здобутих олімпійських ліцензій, і в результатах. Достатньо сказати, що в першій четвірці медального заліку Олімпіади три азійські країни (Японія, Корея і Гонконг – ФФУ). А чим вище конкуренція, тим більше підіймається і рівень самих спортсменів. Ми звикли вважати, що найсильніше фехтування в Європі. А насправді в багатьох видах зброї це вже зовсім не так.

– Конкуренція росте і відібратися на головний старт чотириріччя стає все складніше. Хоча це і раніше було непросто, Ви відчули це на собі, адже в статусі чемпіонки світу і Європи самі свого часу не потрапили на Ігри. Чи можна якось змінити цю систему чи поки для фехтування не збільшать кількість олімпійських квот це неможливо?

– В планах FIE є зміни до системи відбору на Олімпіаду. Вона зараз жахлива, але якщо вони зроблять те, що планують, то, боюся, стане ще гірше. Обговорюється варіант, за якого в особистих змаганнях будуть брати участь лише два спортсмени від країни, за рахунок чого буде збільшено кількість індивідуальних ліцензій, а в командних змаганнях додаватиметься третя людина, четвертого запасного не буде взагалі. Тобто в разі травми когось з учасників, команда автоматично знімається. При цьому кількість команд збільшувати не планується. Ми неодноразово порушували це питання. Нехай тільки двоє фехтують в особистих, але збільшіть кількість команд до дванадцяти, щоб вісімка найкращих за рейтингом кваліфікувалася напряму і ще чотири по зонах – від континенту. Але це йде в розріз з метою FIE, яка полягає в тому, щоб задля популяризації розширити географію виду спорту, що простіше зробити за рахунок індивідуальних квот, кількість яких в такому разі збільшиться на вісім в кожному виді зброї серед жінок і серед чоловіків. Тобто більше країн, нехай одним учасником, буде представлено на Олімпіаді. А ще ходять розмови, що можуть зробити команду взагалі лише з двох людей. У будь-якому разі легше відібратися точно не стане.     

 

Пресслужба ФФУ