Двічі впродовж цього сезону переписували історію українського фехтування наші рапіристки. Спочатку це було шосте місце в Каїрі, що стало найкращим результатом для жіночої збірної України в цьому виді зброї за весь час виступів в командних змаганнях на рівні Кубків світу, а згодом стався неймовірний бронзовий прорив в Гонконгу.

Разом зі старшим тренером нашої жіночої рапіри, учасницею чотирьох Олімпіад (2000, 2008, 2012, 2016) та бронзовою медалісткою чемпіонату Європи (2007) Ольгою Олександрівною Лелейко ми проаналізували поєдинки команди на шляху до п’єдесталу Кубка світу, з’ясували, як вдалося змусити нервувати грізних італійок та перехитрити невтомних кореянок, дізналися, завдяки чому попри складне становище в країні став можливий цей історичний успіх, а також обговорили, як вплинула і продовжує впливати на наше фехтування війна.

«Українську команду почали боятися»

– Після історичної бронзи на Гран-прі в Турині на початку 2023 року Аліна Полозюк сказала в своєму інтерв’ю, що це перша, але не остання медаль для нашої жіночої рапіри і що, на її переконання, й інші дівчата здатні боротися за нагороди на найвищому рівні. Чи могли ви подумати, що наступний успіх для вашого виду прийде саме в командних змаганнях?

– Я завжди вірила в те, що у дівчат все вийде і їм про це казала неодноразово. Працюючи з цією командою ще з кадетсько-юніорського віку, ми планомірно вели її до цього успіху. Важко назвати дівчат вже дорослими, адже практично усі вони вчорашні юніорки. Потенціал в них був і є. Просто вони поки що чомусь самі в це не вірять і доводиться постійно їм нагадувати про це. Ще раз і ще раз наголошувати, що ми йдемо до головної мети – Олімпійських ігор. Прикро звичайно, що наша жіноча рапіра не буде представлена в Парижі-2024, але я б не стала називати це невдачею. Адже стільки було перепон на нашому шляху і багато чого залежало не від нас. Результат на останньому Кубку світу в Гонконгу показав наш справжній потенціал. Тож, можливо, просто ще не прийшов наш час.

Та ж сама ситуація була і в особистих змаганнях в Аліни Полозюк. Насправді вона була готова до Європейського зонального відбору в Люксембургу. Але бій був важкий і щось пішло не так.

Усі дівчата у нас дуже відповідальні й самокритичні, весь час шукають в собі якісь помилки. І нам, тренерам, постійно доводиться говорити їм про те, що вони сильні і що в них все має вийти, адже вони наполегливо працюють і їх вже стали боятися. Тепер потрібно втілювати це в результат.

– Першим дзвіночком і, так би мовити, провісником історичної бронзи в Гонконгу стало шосте місце на Кубку світу в Каїрі?

– Так, хоча могло бути і п’яте. Але оскільки у нас рівна команда, я не можу постійно ставити закінчувати зустрічі одну спортсменку. Потрібно пробувати в цій ролі різних людей. Тому що і суперник звикає до певної розстановки, і з різними командами потрібен різний фінішер. Тому на свій страх і ризик я поставила в Каїрі завершувати зустріч з канадками Катю Буденко. Але знову ж таки вона з дитинства не вірить в себе, і мені доводиться весь час нагадувати їй, що вона сильна, що не просто так вона стала бронзовою медалісткою юніорського чемпіонату світу. Але не завжди виходить бажаний результат.

Це велика відповідальність, праця і віра в дівчат, вибирати розстановку для команди так, як я це бачу і відчуваю. Якщо мене попросять навчити когось це робити, я не зможу, адже це йде зсередини. Головне, що дівчата мені довіряють і що в нас є взаєморозуміння. І навіть, якщо десь хтось перехвилювався і не впорався, ми все одно усвідомлюємо, що це робочий процес і все зайве відкидаємо.

«Дуже хочете перемогти? Розслабтесь…»

– Так склалося, що перемога над командою Канади, якій ми поступилися у поєдинку за п’яте місце в Каїрі, відкрила нам шлях у вісімку в Гонконгу. Що, на ваш погляд, стало запорукою успіху цього разу?

– Останні два роки ми постійно з канадками фехтуємо і ми в них одного разу вже вигравали, щоправда, в складі з досвідченою Катериною Ченцовою. На жаль, вона зараз не може допомогти команді через травму. І в нас постійно змінювався склад, то Тараненко, то Миронюк, то Буденко. Мені здається, канадській збірній все одно з ким фехтувати, а от наші дівчата ніяк не могли призвичаїтися. Але знову ж таки ми зібралися перед зустріччю, обговорили, як будемо діяти. Звернули увагу на те, що топова спортсменка в Канади це Джессіка Гуо. І насамперед з нею нам слід бути обережними, адже зазвичай вона завдає найбільшої кількості уколів. Дівчата знову ж таки почули те, про що ми з Ларисою Миколаївною Павленко постійно їм говоримо, що вони можуть і повинні, що вони не слабші за суперниць. Правильна тактика і велике бажання стали запорукою нашої перемоги. Канадки до середини зустрічі придивлялися і були обережними, а вже в другій половині почали нахабно на нас бігати, хотіли взяти нахрапом, так би мовити, і нарвалися.  

– Наскільки несподіваним стало те, що в суперниці по чвертьфіналу ви отримали не четверту сіяну Японію, а Австрію? І як на настрій перед зустріччю з австрійками вплинуло те, що ви вдвічі впродовж цього сезону перемагали цю команду – на Кубках світу в Новому Саді та Тбілісі?

– Це був великий сюрприз, коли Японія програла Австрії за вхід у 8. Тут дівчата якраз і зрозуміли, що це наш шанс. Але саме через це у першому колі вони дещо зажалися. Просто коли ти фехтуєш в нижчому дивізіоні, там зовсім інший ступінь відповідальності, а коли розумієш, що на кону четвірка, яка вчора тобі ще не снилася, а тільки мріялося, це тисне. Але ми почали їх переконувати: «Дуже хочете перемогти? Розслабтесь. Вони вас бояться, але при цьому використовують ваші помилки, а має бути навпаки. Відпустіть ситуацію, ви сильніші за цю команду, ви завжди в неї вигравали». Спасибі дівчатам, вони нас почули. Дуже важливо, коли є довіра між спортсменами і тренерами. Нехай в команді будуть всі олімпійські чемпіони, але якщо вони як лебідь, рак і щука, їх переможе будь-який суперник.

Нам складно, дівчата зараз тренуються в різних країнах, ми проводимо збори закордоном, щоб вони побули разом, адже для команди дуже важливо, щоб спортсменки відчували одна одну. Не можна сказати, що ми знали, що буде цей успіх. Ми хотіли, ми розуміли, що можемо і зробили все для того, щоб це сталося. Звичайно, не без Божої допомоги. 

«Італійок змусили нервувати, кореянок перехитрили»

– Єдина командна зустріч на цьому турнірі, яку закінчувала не Аліна Полозюк, це був півфінал проти Італії. Чому цього разу зупинили свій вибір на Ользі Сопіт? І який загалом у вас був план на поєдинок проти чи не найсильнішого сьогодні в світі суперника?

– Ви праві. Італія – надзвичайно сильна команда і тут, здавалось, в якому порядку не розстав спортсменок… Але наші дівчата дуже хотіли пофехтувати із зірковими італійками. Полозюк у нас завершує практично всі зустрічі, а я розуміла, що потрібно готувати іншу людину, яка також може впоратися з цією роллю. І це був якраз той випадок, коли я могла дозволити собі ризикнути. Мені здалося, що з італійками Аліна буде кориснішою в передостанньому бою. І в неї нема таких зобов’язань, як у фінішера, і Оля, опинившись на цьому місці, не буде відчувати такого тиску, як зазвичай буває в кінці, коли фехтуєш з командою слабшою чи такого ж рівня і маєш перемагати. І такий порядок виправдав себе. Аліна в середні зустрічі на якийсь момент навіть зрівняла рахунок, і ми змусили італійок понервувати. Вони почали поводити себе некоректно, кричали майже в обличчя. Я думаю, що це не остання наша зустріч з італійською командою і дівчата вже почали розуміти, як себе поводити з нею, і як з нею фехтувати.

Не виключаю, що наступного разу буде закінчувати Полозюк. Знову ж таки я не знаю, яку розстановку обере старший тренер італійської збірної Стефано Черіоні. Можливо, він поставить Аліче Волпі. Адже Аліна добре з нею відфехтувала. Це вже своєрідна математика. Але в Італії в принципі, хто б не закінчував, уся команда сильна, всі надцятиразові чемпіонки. Але що нам втрачати? Тому ми вирішили спробувати такий склад і трішки приберегти нерви Аліни на зустріч за третє місце. Вона мала бути свіжою психологічно і таким чином ми якраз її розвантажили. 

– У поєдинку за третє місце Україна зустрілася з командою Південної Кореї, яку обігрувала цього сезону на Кубку світу в Сербії. Але з того складу цього разу в кореянок фехтувала лише Хон Се На. Наскільки добре ви розуміли, чого очікувати від цього суперника?

– Почнемо з того, що будь-яка азійська збірна, хай то буде Корея, Гонконг чи Китай, який часто стає на нашому шляху, дуже специфічна. Вони як тамагочі, не зупиняються. Таке враження, що в них павербанки підключені й вони емоційно легкі. Кореянок нам довелося «брати» тактично і певною хитрістю. З першого ж уколу вони були заряджені на те, щоб нам давали жовті картки, одразу почали чіпляти суддю, щоб той звернув увагу то на нашу маску, то на руку, то на плече. Вони до зустрічі готувалися і чудово розуміли, як ми фехтуємо. Але й ми теж. Я подивилася, що наші дівчата переважають їх за антропометричними даними, проаналізувала, хто в них сильна ланка, хто слабка, і вже від цього відштовхувалася. Поставила спочатку Миронюк і залишила на лаві запасних Сопіт. Адже чудово розуміла, що це її команда, вона маленька, моторна, швидка, потужна, і вона кореянок перебігає, тому хотіла трішки її приберегти на кінець.

Щодо Буденко, то це тільки їй самій здається, що вона психологічно не стійка, але я ж знаю, що вона буде як кремінь, що вона і показала. Катя з канадською збірною один бій програла, але два виграла і в підсумку в неї плюс. З Австрією вона трішки підсіла фізично, адже ще перед особистими змаганнями простудилася. Але знаючи її, можливо навіть краще, ніж вона саму себе, я розуміла, що її почуття відповідальності в кінці їй допоможе, так і сталося.

– Боюся навіть питати, скільки сивих волосин у вас з’явилося за заключний дев’ятий бій Аліни Полозюк проти Хон Се На?

– Знаючи, Алінин характер, я розуміла, що вона буде стояти до останнього – вмираючи, на одній нозі, на одному пальці. Перед тим була прикра ситуація в особистих змаганнях, коли їй просто «відкрутила голову» угорська суддя. Навіть наші суперники з інших країн – австрійці, французи дивувалися. Ніхто не розумів, що сталося. Дуже шкода, що не було відеоповторів, вони в принципі не передбачені на стадії 1/64. А ми так захопилися боєм, що забули знімати, інакше б обов’язково винесли це на розгляд.

І навіть за цього тиску, за цієї несправедливості, з хворим коліном і у фізично та психологічно виснаженому стані, Аліна не зламалася, змогла зібратися і довести бій до кінця. Вона його виграла, навіть останній укол завдала, їй просто не дали. Тут потрібно подякувати Ларисі Миколаївні Павленко. Знаючи Аліну з дитинства, вона має з нею особливий зв’язок, і вона змогла до неї донести, що не потрібно зациклюватися на особистих змаганнях, і що командні – це зовсім інше.  І той потенціал, який вона не розкрила там, вона повністю реалізувала наступного дня.

Те саме можна сказати і про інших дівчат, у кожної були якісь проблеми зі здоров’ям. Тому перед командними змаганнями ми їх зібрали і сказали: «Одна одній підставили плече – і вперед. Ми подолали дуже довгий шлях, стільки працювали, стільки вклали. Ви можете і повинні, ви просто про це не знаєте». Усі, як горобчики, на нас дивилися, і видно було по очах, що вони чують і хочуть. Знаєте, іноді дивишся в дзеркало і не бачиш відображення, а тут навпаки пішла віддача й усе склалося. Дуже хочеться, щоб цей результат дав їм поштовх, бажання і віру в те, що вони можуть.

Адже те ж третє місце Полозюк на Гран-прі в Турині, як камінь на ній висіло. Вона постійно себе гризла: «А може це випадково, а від мене тепер усі чекають…» Дуже важко, коли такий високий результат одразу не підкріплюється. Хоча якщо подивитися, то вона на чемпіонаті Європи програла в щільній боротьбі за вхід у вісімку, а на Кубку світу в Тбілісі – взагалі на пріоритеті. Виграй – і вже було б легше. Але напевно ще не час.

– Як колеги з інших збірних реагували на історичний прорив української команди на п’єдестал?

– Багато хто щиро вітав нас з третім місцем. Але ми усі такі самоїдки. Я, наприклад, навіть не відчула повною мірою цей успіх. І дівчата, впевнена, теж ще досі не усвідомили, що вони зробили. Але іноземці трішки інакше на нас подивилися – з більшою повагою і вже починають самі запрошувати на збори.

Насправді вони ще з юніорів нас помітили, і вже підходили й пропонували свою тренерську допомогу. Я кажу: «Дякую, у нас наразі є кому працювати». Не стільки, як хотілося б, але є.

В Гонконгу приємно було, що метри фехтування особисто нас привітали, зокрема Стефано Черіоні зі своєю італійською братією, усі топові команди, напевно, крім Канади.

«На чемпіонаті Європи є шанс поборотися за медаль»

– Чи означає цей результат, що у нас сьогодні в жіночій рапірі найсильніше покоління за всі роки незалежності України? І на кого ще ми можемо розраховувати?

– Якщо брати, наприклад мій час, то мені не вистачало такого складу. Хоча були хороші дівчата. Анастасія Московська, Катерина Ченцова, Катерина Дєордієва та Олександра Сенюта, на хвилиночку, були другими на юніорському чемпіонаті Європи. Але вони прийшли в дорослу команду ще юними, поки росли, мій час в спорті спливав….

Ченцова не завершувала кар’єру, але в неї некроз тазостегнового суглоба. Вона планує зробити операцію в Італії, таку як була в нашого шабліста Василя Гумена. Якщо все вдасться, то хоче відновлюватися і фехтувати.

Також ми розраховуємо на Крістіну Петрову. Перед цим сезоном вона вступила в один з найпрестижніших американських університетів – Єль. Він вимагає дуже багато часу, праці і сил – і вони з татом-тренером вирішили, що поки сконцентруються на навчанні та виступах серед юніорів, оскільки вона ще входить в цю вікову категорію. Наступний сезон, гадаю, вона вже приєднається до основної команди, і ми будемо тільки раді, якщо нас буде не п’ятеро, а вісім. Конкуренція – це завжди добре, саме в ній виростають сильні спортсмени.  

Повертаючись до вашого питання, чи найсильніший в нас зараз склад, хочеться сказати так. Але я чудово розумію, що час біжить швидко, а гідної заміни поки немає. Є непогані дівчата, можна назвати кілька прізвищ, зокрема згадати наших кадеток, які нещодавно командою стали третіми на чемпіонаті Європи. Але нас дуже підкосила ситуація в країні. Багато молоді роз’їхалося. Якщо раніше був повноцінний склад і серед дорослих, і серед юніорів, і серед кадетів, то зараз ні.

Деякі тренуються закордоном, що можливо і добре для них, але дітям ні на кому рости й ті, хто попри постійні тривоги й обстріли, все ж повернулися додому, теж відчувають брак спарингу. В кадетів до того ж зменшилася можливість їздити на міжнародні змагання, довгі дороги, складне фінансове становище в країні, а батьки втратили роботу і не можуть собі дозволити такі витрати. Війна позначилася на всіх сферах життя, і спорт не виняток.

– Які зараз плани в команди?

– Гран-прі, яке відбудеться найближчими вихідними в Шанхаї, ми пропускаємо. Аліна Полозюк могла б туди поїхати, якби потрапила на Олімпійські ігри. Адже це можливість піднятися в рейтингу. Але оскільки ліцензії немає, а дівчата дуже втомлені, у них був вкрай напружений змагальний графік, ми цей старт пропускаємо. До цього часу Міністерство молоді та спорту та головний тренер збірної України Наталія Михайлівна Конрад дали нам можливість відвідати всі турніри, за що ми дуже вдячні!

Зараз дівчата готуватимуться до чемпіонату Європи серед молоді в Анталії. Це якраз їхній старт по віку. А далі вже дорослий чемпіонат Європи, де ми зробимо усе можливо, щоб поборотися за медаль. Хоча там буде достатньо сильних суперниць, які також не відібралися на Олімпіаду, зокрема угорки, іспанки, яким ми, щоправда, без Аліни Полозюк, поступилися на Кубку світу в Тбілісі. Плюс Франція. Без Ізаори Тібюс, яку спіймали на допінгу, ми три уколи програли цій команді в Каїрі. Боротьба буде дуже щільною, але шанси є. 

Пресслужба ФФУ